Русланчик вертів головою, а потім-таки знову зупинився на жовтій панорамі міста, аби не дивитися на карлика. Несподівано його перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова зробилася важкою, але він не втратив свідомості, а продовжував дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі й криві ноги карлика.
– Готово, – сказав карлик, ущипнув за руку Русланчика, але той нічого не відчув. Карлик перепитав: – Сонечко, тобі не боляче?
– Ні, – заворушив дерев’яним язиком Русланчик.
– От і молодець.
І тут Русланчик закричав, але крик той нагадував шипіння і мугикання водночас. Карлик витягнув неквапом із сумки болгарку. Повільно, зі знанням справи увімкнув. Двоє інших завзято перетягнули джгутом руку біля плеча. Русланчик намагався пручатися. Він бився отруєною повітрям рибиною. Один тиснув йому між лопатками. Інший випрямляв руку. Карлик підніс болгарку. Русланчик дивився, як летять шматочки плоті на білу кахлю, кров і кістки. Але до нього не доходило, що це може бути його плоть, його тіло.
– Да, в мученики ти явно не годишся, – констатував як факт карлик і показав Русланчику руку. Русланчик упізнав свої персні і відкрив рота. Повільно перевів погляд і побачив, що на тому місці, де була рука, зараз порожнє місце. Це якимось дивом нагадувало йому кабінет зубного лікаря. Просто й не боляче. Зуб вирвали і показують, який той зуб був паскудний. А потім, після цього, він втратив свідомість.
6
Майор облизнув губи. Звична впевненість здохла і теліпалася десь наприкінці його обідраних нервів. Майор повторив. Але це нічого не дало. Він спостерігав за метушнею людей, які нагадували блискучі личинки. Небо важко лягало на дахи, у голові у нього пролітали думки, чіпляючись одна за одну. Потім він облишив думати, так, як чинив у всіх випадках, коли більше нічого гіршого чекати. З цікавістю почав оглядати будинок. Це нагадувало копію залізничного вокзалу чи метрополітену, а може, те й інше. Дорогі, без смаку меблі, прозорий купол будинку впинався у сфери вилупленим оком. Майор уявив, як можна натягувати когось під таким дахом. На похмілля краще перевертатися на живіт. Перевів погляд на лейтенанта, що стояв напроти червоної, із зеленими розводами стіни і вивчав папери, зігнувшись у знак питання. І майору зробилося неприємно. Нарешті той підвів голову, глянув на майора, привітався і знову нахилився до паперів. Так і стояв обличчям до нього, перегортаючи папери. Криміналісти вишнирювали, наче чортики із шкатулки, щось тицяли йому в руки і відтак продовжували свою роботу.
– Ви тут уперше, майоре? – гукнув він здалеку, не підіймаючи голови від паперів.
Майор кивнув головою, але не був упевненим, що той помітив, і це йому взагалі було ні до чого. Долаючи біль, що протягнувся від очних яблук, сягнув маківки і тугим пучком учепився в потилицю, він уперто спостерігав повільні, майже тобі балерунські, рухи криміналістів. Його вражала порожнеча, наче ти опинився у велетенському клозеті з безкінечними сральними кріселками. Всі стоять і спостерігають, як з твого гузна вилазить лайно. Лейтенант обіперся на крісло. Горбатий ніс, чорне кучерявеньке волосся з високими залисинами. Очі світлі, трохи каламутні і банькаті, ворушкі, як у розумної мавпи. Точно жидок або полукровка, вирішив майор і слухняно поклав руки перед собою.
– Так ви нам не відповіли, – не відриваючись від паперів, сказав лейтенант.
– Я вам уже відповів, – сказав майор.
– Тоді я глухонімий, – і лейтенант упнувся у майора чіпким глузливим поглядом.
– Я знаю, що ви мене не любите. Але… Але здається, що до справи це не має ніякого відношення, – прохрипів майор, прислухаючись до чогось.
– Саме так. У нас є дещо для вас, – лейтенант грайливо забігав очима.
– Слухаю. Це стосується сина?
– Напевне. Пройдіть, будь ласка, у той куток. Як у вас з нервами? Добре? Чудово. Просто чудесно. А от у мене розхиталися. Мені навісили справу, а от нитки ніяк не в’яжуться, – сказав капітан.
– Ви прийшли до влади. Ваші прийшли до влади, от і в’яжіть. А мені і за ґратами буде непогано. Я впевнений. Так. Впевнений, – виголосив майор і зіп’явся на ноги: лейтенант відзначив разючий контраст між сильним тулубом і короткими ногами.
– Чесно кажучи, я нічого проти вас не маю. Зовсім. Я проти того, щоб ви сиділи і вам подібні, але запевняю, що я і не на вашому боці. Я би дуже був потішений, коли б побачив, що ви збираєте у підземному переході пляшки. Або біля сміттєбака, – як вам б’є пику безрідний бомж. А так, для чого сидіти? Є речі страшніші за тюрму. Ви це добре знаєте, майоре, – лейтенант помахав недбало складеними паперами.