– Для чого ви мене покликали? Я не збираюся з вами розводитися про всілякі дурниці, – майор вдихнув у легені повітря.
– Дурниці? Добре. Одне запитання: ви жінок любите, майоре?
– Не ваше діло.
– Я це до того, що синок ваш не любив жінок.
Майор зберігав незворушний вигляд, а може, йому й насправді було начхати, що любив його син, а чого ні. Нарешті він провів у повітрі рукою дугу, чітку, майже реальну.
– Задоволення – одна з недоступних речей у цьому світі, – говорив лейтенант, ковзаючись слизькою підлогою; майор йшов за ним упевнений, з виваженими рухами, навіть опукле черевце не хилиталося, ось так він умів триматися. Лейтенант продовжував, когось підкликаючи помахом руки: – Це як із жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка, що треба шукати чогось іншого… Агов, Костю, принеси нам доказ… – знову звернувся через плече до майора: – У вас нормально з нервами? Це я просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.
– Саме так, – підтвердив майор.
– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку межу між тим і тим. Ну, як би точніше… Жив-був чоловік. Помер. А потім його життя виявилося нікудишнім. Розумієте? В усіх планах. Ну, щоб бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе виявилося. – Лейтенант зупинився, відчинив двері і пропустив уперед майора, але той буркнув: «Після вас».
Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант відсмикнув занавіску, але гмикнув про себе. Якраз двері знову прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.
– Що ви тут робите? – запитала жінка, що увійшла, і труснула шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.
Її обличчя було по-собачому вродливе, з широко розставленими темними очима, – вилицювате видовжене обличчя, із впалими щоками. Здавалося, що з її очей сипляться іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено, глянула на лейтенанта, затримала погляд, потім пройшлася маківкою майора, наче того взагалі не існувало. Майор навіть по-ідіотськи хихикнув у відповідь на той погляд.
– Семене, що ти тут робиш? – повторила жінка низьким грудним голосом. І тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.
– Нам треба, Марі, доказ, – сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора. – Я послав Костю за ним.
– Костя блює в кульок.
– Аби не на підлогу, – буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.
– Це не тут. Ідіть за мною.
І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, що стояв біля малинового овального, з випуклим сидінням крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.
– Що, смердить? – запитав лейтенант.
– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.
Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, наче якась тварина – писка; шматочками скла горіли у темних очах вогники. Так він стояв і дивився у чорне небо, із збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.
– Що це? Що це? Що це? – кілька разів повторив він.
– Витягни і покажи йому, – сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.
– Сам витягай, – Костя демонстративно помахав пальцями проти прогнутого носа. – У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.
– Чорт. Витягни і покажи, – натиснув лейтенант.
Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.
– Що це? – вже спокійно перепитав майор.
– Не що, а хто, – прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.
– Це нагадує мені руку мого сина, – сказав майор.
– Добре, – лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до кулька. – Лишилося дізнатися, де у нас решта.
– Це вам треба дізнатися, а не мені, – майор пошукав, де сісти, але йому нічого не запропонували.
– Вам така байдужа доля вашого сина? – заговорив лейтенант.
– А ви що, мораліст? – майор упнувся ногами у підлогу, наче готуючись ударити.
– Коли ви востаннє його бачили?
– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.
– Він був тут. Це помешкання вам незнайоме? – лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.