– Пішли звідси.
Потім знову дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. При виході він ясно усвідомив чітке чорне провалля дверей і все зрозумів; і саме тоді, коли він упевнився у своїй правоті, його набута впевненість щезла. У феєрверках вогнів – білих та синіх, під низьке вжикання музики – він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Як завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбулічна розгубленість – усе це швидше нагадувало передсмертну агонію. Сповільнений погляд, наче хто витягнув цей, а поставив інший. Саме так. Вона сиділа на паскудному віденському, але розхитаному стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім з’являвся, розпускаючи гумові міазми. Подовгу висів разом з її парфумами і запахом собачих випорожнень. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і вони прочитали один в одного ту саму думку: все ніби нічого, але старість поволі ставить усе на свої місця. І водій сказав, відчиняючи дверцята авто:
– І як воно виходить. Ти живеш, а потім починаєш мріяти про смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Усе воно вчасно приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.
– Да-м… На це довго чекати, а коли звикаєш до життя… Бац! І все.
І тут майор повернув голову, тому що дверцята не зачинялися, і дуже з простої причини. Йому заважали. І заважав той дженджикуватий, схожий на блазня лейтенант. Лейтенант стояв і усміхався, вищий на голову від нього, і на цей раз повторилося те ж саме, що й кілька хвилин тому в нічній кав’яреньці для геїв. Майор не стримався і шарпнув дверцятами.
– Підкинете, майоре?
– Я можу тебе підкинути, – сказав водій. – Підкинути і не піймати.
– Розумний.
– Еге ж.
Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом, а дівок приском по задниці. Але на лейтенанта це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало: солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.
– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, – лейтенант помахав папірцем. – Тільки-но підписано.
– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?
– Для Магріба – точно, – лейтенант сховав папірця. Додав: – Давайте поговоримо і… домовимося… Про щось більше… чи менше. У всякому разі, я не хочу лаятися.
Майор дістав сигару, відхилив дверцята, досить вправно, і запросив лейтенанта сідати.
– А що з тим пєдіком?
– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови ніякого відношення, – сказав лейтенант.
– А що, демократи не люблять голубих? – хихикнув водій.
– Поїхали, – сказав майор.
– Це інша справа, – згодився добродушно водій.
Лейтенант пригнув голову, призупинився так, начебто щось побачив на тому кінці вулиці, але майор напевне знав, що його здивувала переміна погоди; саме це якраз об’єднало їхні думки. Це виключало з поля зору скучного водія, з масивною щелепою, запітнілим чолом.
– Погода, – сказав лейтенант, помовчавши. – Клята погода. Погода змінюється ледь не кожної хвилини.
– Як і події.
Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Майже салонний напівморок втиснув майора і лейтенанта в сидіння. Обидва відчули незручність. Їх зараз, наче собак, об’єднували запахи. Відразу все вирівнялося. Смачно пахло дорогою сигарою, і зовсім уже не п’ятизірковим коньяком. Світло залило салон раптово. Так, як це буває у квітні місяці, після березневої пустоти. Лейтенант витягнув фотографії. Майор взяв і швиденько переглянув.
– Вам це про щось говорить?