Білий пароплав гордо різав свинцево-сині води носом. Чорні, з білими пузами стюарди нагадували пінгвінів. Над ними бурштином, з пропаленою синьою діркою сонця, висіло небо, наче завіса у великому театрі. Лада обіперлася об його плече. Поруч міністр чогось там, сам чорт ногу зламає, далі речник президента, далі ще один міністр зі своїми рексами. Але майор цього не бачить. Він відчуває, як поруч з його плечем Лада починає збуджуватися. Хм, цього з нею не відбувалося багато років. Уперше після того випадку, коли вони злягалися на конюшні. Нічого особливого. Він знайшов собі якесь замурзане дівчисько у задрипаній забігайлівці. Коли вони спробували це повторити, вже на занедбаному львівському цвинтарі, то теж нічого не виходило. Він знову кидався у пошуки і знаходив завжди все, чого чекав. Тому зараз йому не хотілося, аби ці міністри, що дали драла з музею воскових фігур, стовпіли перед ним зі своїми рексами і жінками, а він, через плече охоронця, намітив затишне місце: з пузатими кріслами з червоною оббивкою, вощаною підлогою; столиком з розкиданими по поверхні важкими гронами винограду. На нього пішло вологе і чисте повітря, наче на тому львівському кладовищі.
Майора підмулило. Щось крикнуло голосно. Його знайомили з кремезним чолов’ягою, з низьким лобом, але з розумними і хитрими очима. Майже як на дитячій світлині вождя світової революції. Міністр сказав, що це діловий партнер. Їм треба обговорити справи. Лада захникала, але він її відсторонив і зрозумів, що нічого знову не вийде. Проте після довгої розмови з підприємцем і міністрами майор побачив дещо інше. Це дещо інше заставило його подумати трохи інакше про їхні стосунки, котрих давно не було. Те, що Ладу натягував нігер, нічого не викликало; навіть відраза не торкнулася його губ. Але його здивувала незаймано-чиста шкіра проти синьо-чорної, чорний прутень розшиває ніжні пелюстки сороміцьких губ, а очі у Лади порцеляново чисті, голова закинута назад, і нічого. Ніякої тобі паскудної пристрасті, ані в нього, ані в неї, тільки негр сопе і щось ґелґоче своєю тарабарською мовою.
Майор облизнув губи, обітер піт хусточкою, тричі, до сухого. Потім він прогулявся палубою. Пройшов крізь натовп андрогінних підлітків, яких не зрозумієш – під кайфом вони чи народилися дебілами; він замовив випити, обітер і лизнув губи, взяв склянку в руки і почав спостерігати за рухливими і прямими тілами молодих людей: за дівчатами з видовженими обличчями і поглядами, що нагадували коров’ячі, юнаками із зализаними зачісками, пещеними по-жіночому обличчями. Галогенне яскраве світло додавало чогось потойбічного, так, що майору звело кишки. І відтак він опинився у гальюні. Піт котився з нього градом. Майор видавлював із свого кишечника лайно, повторюючи про себе: «Краще б уже ти, суко, їбалася з собакою! Краще б ти, суко, їбалася з собакою!», хоча запитай хто у нього про останнє, то він неодмінно б і точно, наче шаман, визначив, що там гуляв не лише собачий член. Його зачіпало щось інше. А саме: цілковита невизначеність того, що це колись скінчиться, і скінчиться задовго до їхнього кінця; тоді що далі? Ось в чому виникло питання.
Чорна дірка ілюмінатора пробивала напівморок гальюна. Майор видавив із себе ковбасу, і йому зробилося легше. Але тут у нього просвітліло в голові. На півметра угорі хтось вивів олівцем: «Даю в очко». Поруч номер телефону. Майор перебив його на мобілку і повернувся до андрогінних підлітків, наче зрозумівши всю суть космічних обертів власного життя. Так у далеких дюнах з’явилася подовбана іржава баржа. Але зараз він лежав у напівмороці палати і ставив собі питання: у кого він просив; саме у кого. І він боявся глянути на срібну лампочку. Лампочка поморгала і голосно луснула. Майор підвів голову, і його круглим селянським лобом човгали замшеві білі хмари.
Бармен провів парочку до столика. Йому кортіло щось сказати, але, як людина бувала, він волів бути глухонімим. Проте нагнувся і покрутив ручку у приймача. Окрім шкабарчання, ніхто нічого не почув. Лейтенант сів напроти виходу. Чисто професійна звичка. Мотиль накинувся на пиво і горішки. Можна було здогадатися із сонних і кислих облич, що тут нудьга. У пацанів із сусіднього столика відразу настовбурчилися загривки. Лейтенант завбачливо показав кобуру пістолета. І все затихло. Хрипів роздовбаний приймач, Мотиль сьорбав пиво. Але при всьому при тому стояла тиша, від якої дохли мухи. Здається так це називається, подумав кисло лейтенант.