– Хоча б і цією, – сказав незнайомець і спробував ще раз усміхнутися.
Вони вийшли на вулицю. Було волого і стискало легені, а можливо, то тільки Іві видалося. З будинку Вертінського злетіли чорним лушпинням ворони. Іва навіть здивувалася. Галасуючи, гублячи сизо-чорне пір’я, ворони пролетіли над їхніми головами.
– Чорні плакальниці, – сплюнув під ноги незнайомець.
Іві це не сподобалося. У бронзовому передвечірньому світлі він змахував на мужичка-колгоспника, якого хтось жартома одягнув у дорогий костюм. Жартом зараз видавалося саме життя. Не інакше, життя видається тобі жартом: Іві зробилося бридко і сумно. Так, начебто вона знала, чим закінчиться розмова. Незнайомець закурив сигарету, супер-легку, з приємним запахом справжнього тютюну.
– Давайте зайдемо до людського закладу і трохи вип’ємо?
Іва підняла плечі, і це могло означати що завгодно. Отже, вони йшли перламутровим містом, де хмари лягали на дахи попелом вічності. Вона відчула себе затишно, навіть почала збуджуватися, поволі відпускаючи себе в іншу пригоду, як в інший світ. Вона не чіплялася за думку, що попередній настрій згорів, лишивши одне клоччя. У ресторані з якоюсь чудернацькою назвою, в ірисового кольору тінях незнайомець знову надувся до імпозантної величини, й Іва у відповідь на його саблезубу посмішку навіть почала й сама усміхатися. Дійсно він умів жити круто – червона і чорна ікра, заливна риба, трюфелі і таке інше. Добротно і чинно, напевне, так вечеряли купчики у давнішні часи, коли на місці троїцьких бань був ринок, і туди приїздили на верблюдах. Потім стало якось зовсім тихо. І незнайомець зовсім по-дружньому, із запітнілою чаркою водочки сказав їй:
– Ось, Іво, у чому справа. Одному чоловіку, скажімо, моєму босу, потрібні дівчата. Прошу не перебивати. Дівчата усім, хто не голубий, потрібні. Не думайте, що це якісь публічні гульбища, трахання у всі можливі і неможливі дірки, і це не куположне злягання псевдохіпівських комун, де всі лигаються, як макаки. Йому потрібні цнотливі, незаймані тобто.
Він перестав говорити, тиша свистіла у вухах, наче він вирік якесь одкровення. Іві здавалося, що тисячі нажуханих і лисих буддистів, обкурившись драпу, барабанять у свої бряцкала під вікнами ресторану.
– Я давно не дівчинка, – пирхнула вона і з задоволенням хильнула чарку горілки. – Напевне, мама думає інакше… Проте давай далі…
– Ви мене невірно зрозуміли… Вам потрібно знаходити цих дівчат, умовляти чи домовлятися. Звісно, за добрі гроші. Дуже добрі гроші. Він, бачте, має своєрідний смак…
– Губа не з лопуцька, – сказала Іва, і тут у неї по-зрадницькому кольнуло під серцем, так, наче там, зліва, захолола крапелька ртуті. Ну, принаймні їй так видалося.
Незнайомець делікатно протер лівий кутик ока.
– Нема проблем, – сказала Іва. – Лишилося знайти голку в сіні і домовитися про платню. Правильно я мислю?
– Ми не образимо, – відповів незнайомець.
У цьому круглому, як чорне сонце, місці ходили ще трамваї, старезні післявоєнні мастодонти, колії різали чорний клапоть землі, безлюдний, як після напалму; вся людність тут збилася в кількох домах підозріло жовтого кольору. «Така була Борщагівка колись, а можливо, ніколи такою не була», – крізь алкогольний шум у вухах подумала Іва. Місяць осколком нічного феєрверку стирчав у фіолетовому небі. За всю ніч у нового знайомця Іви нічого не виходило. То він лизав Іві клітор, то намагався засунути їй пальця в зад, то мастурбував повислого черв’яка, та ось нарешті збудився, та так, що його кидало, наче старий холодильник, і кінчив їй між ноги. Далі він ще випив, добряче попоїв, заснув, а Іва лежала і дивилася на шматок порцелянового місяця, як сходилися і розходилися в навислому тумані чорні колії, затискуючи місто у петлю, що слабне з кожним роком. «Люди в наш час перестали багато думати, почали більше робити», – із цими думками вона і заснула.
Їй снилася і ввижалася дорога, що підіймалася догори під тремтячим, кольору цвілі небом, й Іві хотілося піднятися по тій дорозі, але вона ніяк не могла вирішити, куди ступати: перед самим її обличчям були кришталеві східці, котрі вели донизу, звідки лилася приємна музика. Іва подумала, що так співають райські птахи; але чомусь їй було моторошно і від співу, і від того, що перед нею був вибір – пройтися або спуститися. Вона навіть, як насправді, а не уві сні, розсердилася… Іва прокинулася, ще думаючи про сон; і тут виникла безглузда, здавалося б, непотрібна для неї думка: а дійсно, де знаходиться рай – вгорі чи внизу? Чи, може, для кожного – свій рай? Іва труснула головою: звідки взятися таким думкам? Іва подивилася на біле полотно світанку. Глухо бабахкали і дзвеніли колії. Їй зробилося лячно і розпачливо, порожньо, і вона, не одягаючись, подалася на кухню, загнану під євроремонт, пити каву. Підлога на кухні викладена білими і чорними кахлями, під шахи. На столі стояв апарат для приготування кави. Так, десь на штуки три зелених, вирішила вона про себе. Іва скривила пичку і запитала про себе: що вона тут у біса робить? Але наразі усмішка освітила її обличчя. Усе складається: чого просиш, завжди буде, але тільки як? Іва сьорбнула запашної французької кави.