– Ти виховаєш з нього гомика, – виразно, майже по-скла-дах сказав майор.
Лада дивилася у вікно. Потім на телевізор, що затуляв усю стіну. Вона увімкнула телевізор і перевела безпристрасне обличчя на екран.
– Не розумію, чому ти не хочеш, щоб він товаришував з Віктором? Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.
– Блядь, що ти говориш…
– Зараз легше прожити голубим, – сказала Лада таким тоном, наче нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.
На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної помади губами витягувала з-під нього судно.
– Де я? – запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.
8
Лейтенант і його напарник перелазили через купу битої цегли. Напарник дряпався через весь цей індастріал зі спритністю навченої циркової мавпи. Лейтенант ледь устигав за ним.
– Холера, ну ніяк не дадуть зайнятися ділом, – завів напарник. – Тільки почнеш, а тут якийсь божевільний звалиться, як… ну… словом, на голову…
– Просто мана якась, – спробував пожартувати лейтенант.
На горішніх поверхах одноманітних панельок, що нагадували безладне накопичення картонних ящиків, хтось увімкнув музику. Реп.
– Здорово, – прогугнявив напарник. – Де він окопався?
Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, сніг і багнюку. Лишався один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками трави. Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не прорвалася, і скрізь ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків, і ще стояв якийсь нудотний та солодкавий запах спорожнілого міста; напрошувалася абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.
– Марія там? – швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав.
Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим і кирпатим носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або кілера-одинака.
– Марі, – поправив його лейтенант і когось намацав очима.
І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, справді було вражаючим. На високому, під укіс зрізаному, як хворий зуб, уступі, на самій верхівці, стояла жінка у джинсовому костюмі, з доладною і міцною фігурою, і сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її волосся. Дійсно вона красива, – так собі вирішив лейтенант, але одна лише думка про Іву, і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі побачила і помахала, стрибаючи на огризку стіни.
– Да-а-м, – причмокнув напарник.
– Ага. Розкатав губу, – байдуже сказав лейтенант, деручись купою сміття нагору.
Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:
– Яка ляля, – він не зводив очей з жінки.
– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.
– Може, тому і заводить.
– Ага, – підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.
Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці міста.
– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, – сміялася Марі радісно.
– Пива…
– Пива…
– Остолопи. – Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя. – Наш клієнт там один. Невже нікого іншого не було…
– А у нас усе через сраку, – відповів лейтенант. – Ну і де той вольтанутий? – Він демонстративно полазив простором очима, з кислою, теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав: – Усі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.
Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець. Лейтенанту зробилося нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на тому, і подумав, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота. Саме так, ця роздратованість логічно доводила, що треба йти, і все тут.
– Не холодно тут, – промовив урочисто помічник, не відриваючись від задниці Марі.
– Он, Семене, дивись, за тією колією, – сказала Марі, стрибаючи з каменя на камінь.