Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у липні місяці.
– Ну й духотище, – повторив напарник і нарешті відвів погляд від її задниці.
– Атож, – Марі скривила непробивну гримасу канцелярської дамочки і повернула голову, труснувши міддю волосся. – Він, пане заклопотаний, має клепку в голові. Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не отоплюється. От він і влаштувався якраз на першому поверсі… До цього постійно мешкав на шостому чи дев’ятому… Нам головне – швидше його витягти і вшитися звідси, бо я почну блювати…
– Ну чому, чому все на нас, – нив напарник. – Взяли б за барки і виселили… Або сховали на хєр під цеглиняччям, якщо йому так подобається жити серед битої цегли…
– А то за гріхи тяжкі. Довго ви справу плутаєте, – сказала Марі і, розставивши руки, скочила і пішла по колії. І лейтенант вкотре подумав, яка вона гарна. Дійсно гарна, з нудьгою подумав він, намагаючись не згадувати Іву.
– Ага, – тільки того й сказав.
– Але взагалі це дивний тип, – сказала Марі, швендяючи по колії. Вона зупинилася, балансуючи руками і плечима. Очі у неї похолодніли якось, підмітив лейтенант, і нічим зараз не відрізнялися від неба. – Про нього взагалі говорять чудернацькі речі.
Лейтенант насторожився більше, зимова паморозь пішла шкірою: коли про людину багато говорять на вулиці, то це варте уваги, хоча б тому, що вулиця багато знає.
– Гаряче! – весело гукнув він, ущипнув за стегно Марі і прожогом, прискоком побіг до під’їзду дев’ятиповерхової панельки.
Коли вони знайшли його на шостому поверсі, то запал у лейтенанта раптово згас; усе його нутро зробилось якимось порожнім і самому огидним. Напевне, те ж саме відчували Марі й напарник. Було так, ніби хтось узяв і висмикнув когось другого з тебе, а той перший, недолугий, лишився в тобі. Вони, всі троє, побачили невисокого, міцно збитого чоловіка, роздягненого до пояса. Здається, на лівому лікті вгадувалося щось подібне на тату якоря, наче хто видряпав дитячою рукою. Обличчя у чоловіка знеможене, худе, колись кругле, воно лякало запалими щоками. Щось здавило боляче діафрагму, коли лейтенант побачив його очі – сірі, наче прочищена дощова вода. І він зрозумів, що ця людина, яка сиділа по-турецьки й похитувалася у зрозумілий тільки їй такт, наділена великою силою і волею. На людях лейтенант знався.
– І не думайте говорити собі: «Ми маємо отця Авраама». Кажу-бо я вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння! – виголосив чоловік таким голосом, що Марі відступилася, притиснувши руку до грудей, а лейтенанту в горлі застрягло.
– Покайтеся! – чоловік підняв догори вказівного пальця, не дивлячись на трійцю, а втупився кудись, що тим було лячно глянути. Притримуючи лівою рукою кобуру, праву тримаючи витягнутою, ніби намагаючись пальцями намацати невидимий предмет, лейтенант обійшов чоловіка ззаду, підступив до розламаного підвіконня і невідомо для чого заглянув у вікно; те, що він побачив, обдало його холодним потом. Він ляснув, як пес, зубами. Погляд упав у чорне провалля двору. Зараз він дивився вниз з велетенської висоти: люди хвилями мурах підкочували і відкочували, розсипаючись тоненькими павутинками вулиць; десь далі він побачив, як земля, краї її, загинається, наче метал від великого жару, і сяйво вицвілого кольору обіймає краї землі, міста, взагалі всього, навіть його нутрощі, нутрощі Марі та напарника. Лейтенант шпарко перевів погляд на незнайомця, вірніше, на його спину, і побачив, що той одними очима листає велетенський дорожній атлас, що висів у повітрі.
– Тю, та він обдовбаний, – сказав напарник, побрязку-ючи у себе перед носом наручниками.
– Тихо. Заткнись, – прохрипів лейтенант, не почавши зі звичного «ага». На стіні, напроти чоловіка, вони, всі троє, побачили дві людських п’ятірні, розліновані двома лініями.
Лейтенант запитально глянув на чоловіка. І той нарешті повернув до нього голову, блиснув ясними сірими очима, з тріщинкою сталі, й усміхнувся.
– Урозумів? – сказав чоловік. – Урозумів, що людина відрізняється від мавпи не умінням мислити і розумно переставляти речі, а тим, що вона уміє вірити.
– Так, – сказав лейтенант і запхнув «стєчкіна» до кобури.
Ліза зробила губи рурочкою. Вона ще не прокинулася. Була перша година. Ліза сонно переставляла блискучі баночки з чаєм. Ні, фе-е-е, жасминовий вона зроду не питиме. Бергамот смердить, особливо зранку. Ось так, малиновий, з ніжним запахом і кольором. Ліза навіть пам’ятала і переписала на DVD рекламний ролик: сонячний пляж, ніжне небо, ніжні хмари, дівчина під пальмою в бікіні, п’є і говорить: «Райська насолода». Ліза потягнулася, далеко закидаючи руки і якомога більше прогинаючи спину. Але ні, краще ананасовий. Це так сексуально. Ліза поляпала босими ногами в залу. Увімкнула телевізор. Усього кілька секунд стояла перед телевізором. Повернулася. Звідси було видно екран. На екрані тубільці з яскравими фіолетовими губами пускалися кружка. Це Лізу розсмішило. Ліза труснула голими грудьми. І щасливо усміхнулася на залите сонцем вікно. Оболонські Липки нагадували набережну якогось середземноморського містечка. Не вистачало кудлатих пальм. Але як усе здорово складається!