– Я сходжу до сусідів. Будинок не з бідних, і не може бути, щоби ніхто нічого не бачив, – сказав він.
Марі обдивлялася тіло. Виходячи, лейтенант подумав, що він навіть не звернув уваги на труп. Проміжна ланка, просікло чисто професійно. Так воно і є. І він подзвонив у двері напроти. Двері відчинив мужичок з низьким похмурим лобом, гладким, наче більярдна куля, і синіми волошковими очима. Чоловік розуміючи кивнув головою і сказав:
– Ви з міліції?
– Саме так. Ви здогадливий. Можна пройти? – відповів лейтенант.
– Зрозуміло, тільки не розлякайте моїх пернатих, – і мужичок запросив його рукою увійти.
Затхлий холостяцький запах. І багато птахів. Вони висіли бутонами на гілках, у клітках і так, інші, що побільше, не літали і важно походжали засраними килимами. Папуги не менше п’яти видів. Усе це тріщало, пищало і здіймало такий шум, що можна було оглухнути. Але тільки-но вони почули звук, клацання пальців чоловіка, враз вмовкли.
– Христос любив птахів, квіти і дітей, – сказав чоловік.
– Ага.
– Проходьте на кухню. У мене є настоянка. Якраз на таку погоду, – продовжував повсякденним тоном чоловік.
Тиша тривожно, наче велетенські насуплені брови, нависла над їхніми головами. Лейтенант пошукав причину поглядом, але не знайшов. Чоловік повів його на кухню, і пернаті поштиво розступалися перед ними. Лейтенант сів на дзиґля, не питаючись. І тріск, шум, гам підірвали густий кисіль тиші.
– Ось так, – важно сказав птахолюб.
– Ага.
– Ось так. Вони все чують і бачать. Барометр, живий барометр, що реагує в мільйон разів сильніше від усіх ехолокаторів, – сказав чоловік і представився: – Олексій Панкратович.
– Тоді скажіть, пане, ви нічого дивного не бачили, не чули цієї ночі?
– Птахи замовкли. Потім почали вовтузитися.
– Ясно. Прийшли чужі, – сказав лейтенант.
– Я бачив їх. Часи такі, розумієте? Хлопець і дівчина. Хлопець – заслинявлений хлющ. Дівчина – маленька така, зі щурячими рисами обличчя. І наша красуня Ліза. Потім за годину вони вийшли. І досить довго було тихо, тобто птахи заспокоїлися. Говорили по-своєму. Не мовчали, а по-своєму там… Потім знову зробилося тихо. І я у вічко побачив дівчину. Дуже вродливу. Ця зайшла і за якихось п’ять хвилин вийшла, вірніше, вискочила прожогом…
– Можете упізнати?
– Кого саме? Власне, усіх можу. Нічого хорошого. Птахи мовчали – погані люди.
Лейтенант кахикнув. Птахолюб усміхнувся.
– На вас я дав знак, щоб вони вам не заважали. До цього, розумієте, треба звикнути. Але ось що… Перед вашим приїздом якраз ця вродлива дівчина приходила знову… Ми на клітці зустрілися. І вона говорила по телефону. Побачила мене, побіліла. І тоді я зрозумів, що справді у квартирі напроти щось таки скоїлося.
– Вона, ця дівчина, не називала якихось імен…
– Імен? – лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля. – Так. Було одне. Дивне… Дайте згадаю… На дерево схоже, красиве таке… Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю дівчину… Ось, є… Іва.
– Ви не помиляєтесь?
– Дуже рідко. Останньою моєю помилкою була дружина, – чоловік нарешті згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому конкретну необхідність. Ось так, саме так.
Нарешті він подивився на покійну. Вродлива, як клонована, такі по Хрещатику швендяють своїми ніжками, виміряючи кубометри, кілометри до уявного щастя. Марі сиділа у кріслі і курила.
– У тебе щось є?
– Перепустки у нічний клуб «Роллі».
– Ясно. У мене теж щось є: приходило з покійною ще двоє. Десь приблизно її віку. За годину вони вийшли. Але потім прийшла дівчина. Та вийшла хвилин за п’ять. Але найцікавіше: вона сьогодні повернулася, так сказав сусід, – лейтенант пошукав сигарету.
– Може, сусід помилився? – сказала Марі і простягнула йому пачку з сигаретами.
– Ні.
– Ні? Звідки у тебе така прозорливість?
– Тому що я теж її бачив, коли вона переходила дорогу біля будинку. Здається, бачив, як виходила з під’їзду, – сказав лейтенант.
– Щось…
– Я її знаю… Навіть добре знаю… Ось треба пробити цей телефон… – і він подивився благально на Марі.
І тут у неї забринькала мобілка, не рація, а мобілка, і лейтенант знову глянув на неї благальним поглядом.