Він пішов пероном між колонами. Серце билося об ребра, сині тіні лягали від колон. Порожній перон. Він уже збирався подивитися назву зупинки, як почув гуркіт, наче хтось висадив у повітря весь метрополітен. Потім картинку підмінили.
Чорно-білий варіант. Білий пучок іскор, ніби хтось запалив воднораз тисячі петард. Цей пук вогню рухався поперед електровоза. Електровоз повз у густій тютюновій мелясі метрополітену. З’явилися перші вагони. Лейтенант навіть не міг уявити собі, що може трапитися. Нічого не існувало, і пізніше він зрозумів, що цього треба було очікувати. Ще не все відбулося. Електропотяг зупинився, але лейтенант не переводив подиху. Вагони відчинилися, вірніше один. І звідти повалили люди. Їх було мало, але лейтенант упіймав поглядом того, кого, здавалося, шукав. Це був кульгавий кривоногий карлик, з довгими руками і непомірно широкими стопами. У ньому він упізнав колишнього пушера Цапу. Цапа швиденько шкутильгав упродовж колон, обхопивши руками торбу. Лейтенант рушив йому назустріч. Цапа, здавалося, нічого не помічав і швидив у бік міліціонера. Він знав цього фрукта як небезпечного і шкідливого, той знюхався з вуличними бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі – щез, одружившись із огрядною сутенеркою Клавою, нині в миру Клавдією Олексіївною. Проте лейтенант з усього маху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.
Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя забльовані. Вона повернула голову і побачила, що напарник дивиться на її сідниці.
– Асфіксія, – сказала вона. – У власній блювотині. Швидше за все, його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім переросла у гангрену. Його викрали, але для чого – він нам ніколи не розкаже. Бідолаха, перемучився…
Тут усі собаки, що у передмісті, особливо вночі, ніколи не затихають, заглухли всі разом. Усі присутні, як один, повернулися: рожевий млинець передмістя лежав унизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити. І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими крилами. Чоловік сидів навпочіпки, а навколо нього наче хтось перефарбував повітря у колір цвілого хліба, тільки гладко. Чоловік сидів нерухомо, звісивши руки. Коли його обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив. Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник подивилися, здавалося, лише встигнувши зморгнути, то наткнулися поглядами на порожній уступ бетонної плити.
– Що це? Що в хріна з нами усіма діється! – закричав напарник.
– Схоже, він на щось показував… Здається, туди – на схід, – спокійно сказала Марі і посвітила ліхтариком на бетоновану доріжку. – Ходімо, любий, глянемо…
– Виклич підмогу. Мені все це не подобається, – прохрипів напарник.
– Така у тебе, любий, робота, – і Марі рушила у темряву.
Собаки задзяволіли у дзвінку тишу; застукала електричка, напарник підстрибнув на місці, а коли обернувся, то Марі вже зникла в куцих хащах глоду, терену, тільки чутно було, як віддаляються її кроки. Напарник смикнув плечима, освітив труп ліхтариком. Нагнувся і побачив на шиї посиніли попруги.
– Ого. Так тебе задушили, і, здається, власним ланцюжком, сонечко моє потухле, – бадьорим голосом сказав він і притьмом побіг за Марі.
Ультрафіолетом екрана комета тягнула красивий, з усього спектра, хвіст. Лінда не любила траву. Трава убивала розум. Але коли вони зустрічалися з Івою, то було тільки пиво і трава. Потім, обдовбавшись, вони довго мовчали, уткнувшись у телевізор. Хвостата комета щезла, й екран розквітнув бутонами вибухів. Іва стягнула майку, і Лінда жадібно подивилася на красиві тугі груди. Так, трава убивала розум. У неї є щось чоловіче, а трава убиває розум, і всі чоловіки цінують розум і свій слизький посинілий член. Більше нічого. Лінда потягнула ще раз, передала люльку, намагаючись не дивитися на кремові, з червоними сосками груди Іви. Хвиля люті, гаряча і противна, накрила її, відкотила, і вона розляглася на кріслі.
– Коли він востаннє озивався? – сказала вона сонним і байдужим голосом.
– Тижнів два тому. А нашого шефа я не бачила… – Іва зробила значущий вираз на обличчі.
Порожню баржу хилитало на воді; вони лежали і вслухалися, як вітер б’ється за бортами, наче жива істота.