– А потім виявилося, що матуся зв’язана ще з не менш крутими пацанами, – напарник чиркнув сірником.
– Щось таке. Цапу поставили на місце. Воно б обійшлося, але у Лади дах зірвало. У самому що не є натуральному сенсі. Зірвало. Вона влізла у якусь секту, що качала гроші з її рахунків. Це, здається, називається моральним дебілізмом. Хто б міг подумати! Великосвітська шльондра, на якій проби ставити не було де…
– Хм-м…
– Де б Лада не з’являлася, з ким не водилася, там наче напалмом проходилося… Випалена земля… Люди божеволіли… Та візьми майора… Сильний мужик… А й у того дах підірвало…
– Ну, це до справи не підшиєш, – напарник ляснув підтяжками.
У вікні летіло синє чисте небо. Він тоскно подивився за вікно.
– Обридли ви мені всі. Іди. І чекай на повістку. На тебе ми нічого не нарили. Але боюся, цим не обійдешся, – похмуро, сам не розуміючи до кінця, що говорить, сказав напарник.
– Боюся, що так… А як майор? – Капітан Величко розмотав жуйку.
– Паралізований. Під охороною. Гадаю, він попаде. І попаде по-справжньому. Старий козел трахав десятирічних дівчаток. Тут нічого не попишеш, – напарник махнув головою, даючи зрозуміти, що на цьому все закінчено.
Він провів капітана поглядом, потім подзвонив на комутатор.
– Тягніть сюди Цапу. Що? Ніяких завдатків. Цю тварюку я на ковбасу поріжу. Тягніть його сюди, – напарник зважив із задоволенням велетенську телефонну книгу «Золоті сторінки Києва». Добре, зараз він юшкою сцяти буде.
Чистий, вимитий дощем день тільки дратував лейтенанта. Йому не хотілося повертатися у відділок, не хотілося думати про Іву. Таке відчуття, ніби хтось вириває з тебе кишки, а ти б’єшся головою об стіну і нічим не можеш зарадити. Він йшов лікарняним коридором, піднімався поверх за поверхом, і шматок синього неба чистим квадратиком стрибав йому у вічі. На півдорозі він зупинився. Щось білими блискучими крилами скинулося перед ним. І він побачив Топтуна. Лейтенант рвонув пістолет.
– Стій!
Його понесло східцями нагору. Ще ніколи він не долав відстані з такою швидкістю. А Топтун наче летів над прольотами. Здавалося, а можливо, то й було правдою, кінчики його пальців тільки торкалися сходинок. Уся його велетенська, майже як у професійного боксера, постать рухалася легко, наче клубок світла. І лейтенанту було страшно. Страшно було, коли він опинився на самому даху, де пахло підтопленою смолою і вітром. Він роззирнувся, але нікого й нічого не побачив. Він шпарко оббіг усі щілини, всі прикарабки, але нікого й нічого не виявив. Витираючи піт, він важко сів, повністю розбитий, і подивився на місто, закручене вузлами вулиць. Потім чомусь з тугою пригадав, як Іва танцювала на балконі у новому помешканні. Так собі погравала задком і плечиками, а очі світилися радістю. Тут його пробило потом. Невідомо чому, він учепився за Іву з холодним розсудом слідчого. Як скорпіон, вчепився він у цей образ. Прийшла думка про майора: в сечі та лайні. Уламок власного марнославства, не інакше. Невже все так нудно і банально у житті? Але тут прошило знову: майор та Іва. Спочатку лейтенант пішов повільно, крок за кроком. Нарешті побіг, витягуючи пістолет. Четвертий, третій, другий поверх. Небо дратує, наче вилізлий із зуба нерв. Нарешті він добіг до палати. Прострелив коридор поглядом, але нічого: міліціонер стояв на охороні, нудьгував і грався на мобілці якоюсь іграшкою.
– У майора хтось є?
– Нікого. Медсестра. Зайшла і вийшла.
Лейтенант зайшов і ще здалеку побачив, що майор мертвий. Голова його обернулася до стіни. Вираз якийсь дитячий. Очі ще не потухли, але лейтенант знав, що десь за півгодини обличчя потемніє, потім зблідне, й очі втратять блиск. Йому стало моторошно і страшно. Він обдивився труп. Так і є, йому щось укололи. Байдуже, що і скільки. Майору багато не треба було. Так і скільки коштує людське життя? У кожного своя ціна, якщо вірити розумникам. Блядь їхній морді. З благальним виразом лейтенант підвів обличчя й подивився у синє небо, котре сікли птахи. Він вийшов і показав фотокартку Іви.
– Ця медсестра?
– Здається. А щось не так, лейтенанте?
– Усе путьом. Майор мертвий. – Лейтенант розгорнув і зажував чупа-чупс.
– Блін…
Іва сиділа на сонці, витягнувши ноги, курила і дивилася на кінчики носаків. Вона повільно докурила і пішла до свого «бентлі». В Іви було таке відчуття, наче вона роздушила велику смердючу комаху. Вона спокійно думала про те, що скажуть слідчі, якщо до цього дійде діло. Але ще Іва думала про ванну, гарячий шоколад і кілька крапель «Хеннесі». Більше для щастя їй нічого не було потрібно. «Бентлі» – подарунок одного пузатого дядька. У нього смоктала одинадцятилітня сцикуха. Ніхто її не силував. Зробила, сучка, зі знанням діла. Уявляю, що підніметься. Хто в цьому винуватий? Смерть – заборона. Нехай заборона. Вона протягне по життю цю заборону. А в інше чи щось більше вона не вірила. Навіть у Топтуна. Все на горизонті Іви піднімалося важкими горами квітів. Вона з роздратуванням подумала про Семена. Він непоганий чоловік, але склалося, не як гадалося. Ніхто в цьому не винен. Іва провела поглядом кількох здорових хлопців. І відчула сексуальний голод. Вона пригальмувала і подивилася на хлопців. Блискучі очі, рівні бачки. Такі працюють сутенерами, але ці навряд: мамині синки. Мами їм купують машини, одяг, дають гроші на дискотеки. Справжні трутні зі здоровенними штуками.