– Як проїхати на Печерськ? – спитала вона, і всім стало зрозуміло, що вона бреше.
– Ми можемо показати, – сказав високий, з круглим підборіддям і двома волосинками на ньому.
– Моє авто вміщає тільки одного. Ну, то як… – Іва вже надумала їхати, як хлопці перезирнулися, і один, той, що нижче, з блукаючим поглядом чорних очей, подався до неї.
Забагато сонця. Сонце відбивалося від столиків та вітрин. «Бентлі» стояв на парковці. Хлопець тільки розстебнув ширіньку, а Іва повернулася задом. Він відчував жагу сексу, гарячу хвилю бажання, що накривала його з головою, тому хлопець розпалився не на жарт. Іва кричала, Іва вигиналася спиною. Окрім твердого прутня і бажання в животі й вище, вона нічого не відчувала. Навіть сонця, що гріло її оголені груди, що вилізли під дбайливою рукою хлопця з-під блузона. Коли він кінчив, то відвалився напівживий, а Іва сіла йому проміжністю на обличчя і ще раз голосно кінчила. Потім вона повела «бентлі» уздовж тротуару, повільно і впевнено, сонце заливало салон. І тут хлопець, напевне, відчув запах. Із запахами прийшла незручність.
– Як тебе звати? – запитав він.
– Яка різниця? Я дам тобі грошей і висаджу на розі Володимирської, – сказала вона.
– Круто, – писнув хлопець.
– Атож.
Іва висадила хлопця і повела машину серед розпеченого потоку металу. І тут перед нею виринуло обличчя. Це не був кошмар. Вірніше сказати, що чоловік виринув серед розтопленого сонця в склі та емалі. Він був з обличчя грубим, щось страшне і відштовхуюче було у сірому кольорі його очей, котрі нагадували два чистих джерельця. Іва натиснула на гальма. «Бентлі» розвернуло. І важке БМВ протаранило машину в бік. «Хаммер» зім’яв передок. Іву притиснуло кермом. Вона почула, як розтікаються груди. Гальмівні подушки спрацювали трохи запізно. Потім якась неймовірна сила підняла машину, й Іва вилетіла через лобове скло. Вона застрягла, зависла, відчуваючи з тонкою насолодою, на межі страшного ревища болю, як гострі зазубрини прорізають нутрощі.
Місто відкривалося великою червоною горлянкою. Ніч і порожнеча. Гландами висіли ліхтарі. Лейтенант підвів «мазду» до клініки. Він вийшов з авто не поспішаючи. «Швидше б усе закінчилося», – подумав він з упертою думкою ледацюги. У персоналу він розпитав про палату, де лежала Іва. Байдужість його не дивувала; зараз лейтенант відчував себе упевненим, і ця упевненість доводила його до нудьги. Він подивився на Іву, як на сторонній предмет. Бліде обличчя, схудле, з запалими очима. Лоб, навислий, як у казкового гобліна, закривав ліве око. Гематома на всю щоку. Світло від лампи висвічувало трубки, крапельниці. Лейтенант не дивився на Іву. Пробував не дивитися. Що тепер міг дати йому цей шматок м’яса, що не говорив і не рухався. І тут виникло те, чого він найменше очікував. Спазми стиснули йому горло, і він заплакав. Він по-дитячому закрив обличчя. З горлянки у нього клекотіло, сльози побігли між пальцями. Медсестра стояла осторонь: у короткому білому халатику, з ляльковим обличчям, гарними ногами, видно, з нею хтось спить з персоналу, або зам або сам начальник. По-інакшому у нас не можна. Вся країна проїдена цим, наче іржею, наче люесом, – пройшлося у голові в лейтенанта. Він повернув своє обличчя до медсестри, запитав:
– Що з нею буде?
– Якщо не пересадять деякі органи… Забула які, – вона помре…
Лейтенант хитнув головою і подався до виходу. Місто оглушило його звуками; звуки нагадували прискорену плівку: обривалися, пищали. Наче хтось на вухо нашіптував паскудні поради. Шум мокрих шин, крики, сміх. Після дощу так і буває. Тільки якось світло звузилося, і лейтенанту здавалося, що він попав у якесь мерзенне черево. Лейтенант сів у «мазду» і погнав до відділка.
Напарник куняв за столом. Руки у нього голі до ліктів. Він пригадав, що напарник завжди носив – влітку і зимою – сорочку з короткими рукавами. Лейтенант увімкнув чайник і дав потиличника напарнику. Той підняв своє бульдоже обличчя. Усміхнувся, привітався і знову опустив голову. Лейтенант подивився на телефонну книгу, здорово пом’яту, і зрозумів усе. Цапі сьогодні не було солодко.