– Це все зробили люди. Що у нас за дурна манера перекидати на плечі когось те, що ми самі зробили. А дівчину не лишай… – сказав Риба і вийшов.
Цапа шпарко заскочив на стільця, звісивши свої куці, з непомірними стопами ноги. Обличчя, як у дорослого, з чорними круглими очима і гачкуватим носом. Такими, напевне, бувають середньовічні демони на малюнках, – подумав лейтенант. Він втомлено пошукав у кишенях, але не знайшов ані чупа-чупса, ані сигарет. Пошукав на столі, але нічого не знайшов. Цапа здогадався і простягнув пачку «Кемела». Лейтенант проігнорував його пропозицію. Цапа зробив незадоволене обличчя. Закурив і відвернув обличчя від лейтенанта. Одне вухо у нього було ліловим.
– Ну, Цапа, розповідай, що було насправді. Не треба втирати. Якщо не розкажеш усе, то запроторю на довічне. При моєму нинішньому становищі я можу, – лейтенант відібрав у нього пачку, витягнув сигарету і закурив. – Реквізується. Ну, Цапа, я слухаю. За що ж ти уколошкав синаша майора, колишнього міністра?
– Начальник, для чого мені ще щось на себе брати, коли я взяв предостатньо?
– А для того, що я тебе не по вухах буду різати лінійкою, Цапа. А просто я тобі нагадаю, що у тебе вісімнадцятилітній син. Дружина, яку ти дуже любив і за котрою тюрма давно плаче. А синові у мене знайдеться що накинути. Зрозумів, блядський гном, – прошипів лейтенант, витягуючи другу сигарету і закурюючи перед самим обличчям Цапи.
Цапа закрутився на стільці. Попросив сигарету, але лейтенант продовжував чекати, і він махнув рукою. Мовляв, різниці немає ніякої. Хоч усцись, але різниці ніякої.
– Ну, тоді слухай… Розвішаю тобі на вуха. Але я не втираю. Не думай…
Але Цапа і не думав говорити. Його очі переливалися двома вуглинками, з хитрою і злобною іскоркою углибині. Лейтенант витяг пістолет і бабахнув у нього над вухом. Цапа з вереском звалився, задриґав ногами. Лейтенант підвівся, розвернув голову Цапи і гагакнув над другим вухом.
– Побійся Бога, начальник!
– Я не на сповіді, а ти не піп, – лейтенант затягнувся сигаретою.
Зайшов напарник, допив горілку, високо закинувши голову.
– Ну, і що ти про це думаєш? – сказав він.
– Про що саме? – лейтенант ухопив Цапу за шкірку.
– Про Рибу.
– Я йому вірю. Принаймні зараз. І що ця сволота тебе надула, теж правда. Але це я тобі без Риби скажу. У нас є лопата?
– Ні. Але можна купити, – відповів напарник. – Ти хочеш його убити?
– Ні. Сам здохне. Я його закопаю. Живим, – лейтенант, не дивлячись, заломив руки карлику і начепив кайданки.
– Ти шо, бля, удумав, ішак пітний. Ти шо удумав! – з карликом трапилася істерика. Він верещав, дриґав ногами, плювався, кусався.
– А мені Риба з голови не йде. Він мені сказав, що я проживу довго і стану багатим, – сказав напарник, натягуючи мішок на голову Цапі.
– Варто задуматися. Нас останнім часом так і втягує у всі тяжкі, – лейтенант садонув карлика під зад ногою.
– Колись це стане легендою, – замріяно сказав напарник. І тут з тонким ріжучим болем лейтенант подумав про Іву.
І йому знову захотілося плакати.
– Тягни цю падаль. А то я тут прикінчу його. Треба було заклеїти рота скотчем.
– Нічого, чим більше кричатиме, тим краще. Тим легше йому буде покидати цю скорботну юдоль, – сказав лейтенант і копнув карлика носаком. Цапа вискнув і затих.
– Благаю…
Лейтенант закурив. Пустив на мішковину клубок синього диму.
– Я передумав. Ти поїдеш у гідропарк. А я навідаюся до його дружини і сина, – сказав напарник.
Цапа зайнявся голосінням. Здавалося, верещить не один чоловік, а цілий хор з десятками голосів.
– Чого кричиш? – запитав лейтенант. – Хочеш щось розказати? Умничка. Тільки начистоту. Отримаєш десятку – і котись…
Напарник видавлював біля запітнілого, в облущеній рамі дзеркала прищі. Лейтенант увімкнув магнітофон і почав нудно слухати, наче наперед знаючи всю розповідь і тому нічому не дивуючись.
Над містом райдужними драконами летіли салюти. Лейтенант сидів на пагорбі, а на вулиці стояв вологий і холодний травень, і він думав про те, як швидко минула зима, весна. Скоро літо, затяжне і порожнє в цьому місті. Ще він думав: майор нічого не знав. Створивши навколо себе цілий содом, він ні про що не здогадувався. Хоча все банально, його притон міг би проіснувати багато років, доки у майора не повідсихало б причандалля. Якби не Руслан. Зараз так думав лейтенант, і ніяка сила не могла б його переконати, що могло бути інакше. Руслана звабив, чи сам звабився Величко – ніякої різниці. Хто перший, хто останній. Горе тим, від кого прийде спокуса.