Вона зварила кави, рештки кави мокко, паскудної, із запахом прілі. Телевізор гнав екраном танки і вибухи. Потім з’явилася якась співачка з довгими міцними ногами, обличчям петеушниці і паскудною українською вимовою. Далі знов заговорили про комету, і в нього шалено забилося серце, наче ось-ось вони почнуть виламувати двері у якійсь черговій хазі. Він помацав пульт рукою, вимкнув телевізор, потім таким же робом намацав на столику пачку сигарет, закурив і втупився в іржаві розводи на стіні.
– Тобі було добре зі мною? – прошепотіла вона на вухо, притискаючись до його плеча.
– Ага, – сказав він.
– Я цілих сім разів кінчила, – сказала вона, притискаючись до нього ще дужче.
– Ага. Ви всі по сім разів кінчаєте. Скільки? – запитав він.
– Противний, – дівчина надула губки і зробила спробу відсунутися.
Лейтенант міцно притиснув її до себе:
– Я запитую востаннє: скільки?
– Хіба що на таксі, – пропищала вона, і він зрозумів, що ніколи більше її не побачить. Йому зробилося легко і спокійно. Він попросив подати йому штани. Гаманець на місці. Він витягнув рештки грошей і дав, не дивлячись на дівчину. Вона спробувала заглянути йому в обличчя. Задзвонив телефон, але він не встав, тільки дивився байдуже, як одягається дівчина. Дівчина нюхала роздратовано повітря, зовсім як собака. Велика породиста собака, але молода і дурна. Готова пригнути вуха під рукою і чекати, коли її попестять або вдарять. Вона, напевне, гарна, але Марі краща, та нічого такого з Марі не буде. Двері хряпнули, і він відійшов у спокій. Він дивився на чисте небо у вікні. Білий пух летів небом, і його можна було сплутати з хмарами. Легкими хмарами. На віконній рамі плащаниця Спасителя, світлина. Він подумав: усі страждають за когось, але не за Нього. І тоді те, що відбувається з нами, є більш ніж справедливим. Телефон знову задзвонив.
– Алло, це Марі. Ти в нормі?
Лейтенант звично перевірив кобуру пістолета, дістав з пістончика гроші, і йому зробилося спокійніше. Скупість світу – одне й те ж, що жадність віддавати: тебе змушують платити. І ніхто не бажає. Наша ціна за світ ні в сраку не годиться. Він допив каву, не відриваючи слухавки від вуха. А потім сказав:
– Ага. Після обіду буду.
Іва померла на початку квітня о третій годині ночі. Більше про неї дізнатися було й годі. І йому здавалося, що вона помирає кожного разу, коли він повертається додому не сам. Вона вічно мертва, і цього не перемінити.
21 травня 2006 року, м. Київ