На той час мене послали в Ірландію — зробити замальовки для нашої газети, де я тепер постійно працював. Я пробув у від'їзді близько двох тижнів, регулярно листуючись з дружиною та Меріан; лише в останні три дні не писав їм, бо не певен був, де опинюся завтра. Назад я їхав уночі, а коли вранці прибув додому, то здивувався вельми, що ніхто мене не зустрів. За день до мого приїзду Лора й Меріан разом із дитиною десь поїхали.
Записка моєї дружини, яку дала мені служниця, тільки побільшила моє здивування. Лора повідомляла, що вони поїхали в Ліммерідж. Меріан заборонила їй хоч що-небудь пояснювати в листі — мене просили незагайно їхати слідом за ними; я все, мовляв, зрозумію, коли прибуду в Камберленд, а тим часом я анітрохи не повинен тривожитись. Оце була і вся записка.
Я ще міг устигнути на ранковий поїзд. Того самого дня після обіду я приїхав у Ліммерідж.
Моя дружина й Меріан були обидві нагорі. Вони розташувалися (від чого я здивувався ще дужче) в тій самій кімнаті, де була моя студія, коли я оправляв гравюри для містера Ферлі. На тому самому стільці, на якому я, бувало, сидів за роботою, сиділа тепер Меріан, а Лора стояла біля пам'ятного мені стола й гортала невеликий альбом із малюнками, що їх колись давно я малював для неї.
— Господи, і що привело вас сюди? — спитав я. — Чи ж знає містер Ферлі...
Меріан не дала мені договорити, сказавши, що містер Ферлі помер. Його розбив параліч, після якого він так уже й не видужав. Містер Кірл сповістив їх про його смерть і порадив негайно їхати в Ліммерідж.
Невиразне передчуття якоїсь великої переміни замріло в моїй голові, однак Лора заговорила швидше, ніж я встиг його усвідомити. Вона пригорнулася до мене, щоб краще натішитися подивом, що не сходив з мого обличчя.
— Волтере, любий мій, — сказала вона, — чи ж треба нам виправдуватися в тому, що ми посміли сюди приїхати? Боюсь, коханий мій, що в такому випадку мені доведеться порушити наше правило й заговорити про минуле.
— Немає ані найменшої потреби спогадувати минуле, — заперечила Меріан. — Ми можемо все пояснити, та ще й куди цікавішим чином, якщо заговоримо про майбутнє. — Вона підвелась і підняла дитину, що гукала й підстрибувала в неї на руках. — Чи знаєте ви, Волтере, хто це такий? — спитала вона, дивлячись на мене блискучими очима, в яких стояли сльози радості.
— Навіть моєму збентеженню є межа, — відповів я. — Думаю, що я ще здатний розпізнати свою власну дитину.
— Дитину! — підхопила вона з колишньою граційною веселістю. — І це ви так по-панібратськи відгукуєтеся про одного з найбагатших поміщиків Англії? Ось я звертаю вашу увагу на це вельможне немовля, але чи здогадуєтеся ви, в чиїй присутності стоїте? Авжеж ні! То дозвольте познайомити двох видатних людей: містер Волтер Гартрайт — і юний спадкоємець Ліммеріджу!
Так вона сказала. Записавши ці її слова, я написав усе. Перо перестає слухатися моєї руки. Закінчено довгу, щасливу працю багатьох місяців. Меріан була нашим добрим ангелом — нехай же її словами закінчиться наша повість.
Кінець.