Цими авторами були розроблені основні прийоми побудови детективного сюжету, які й на сьогоднішній день залишаються досить жорсткими. Вони допомагають з легкістю відрізнити цей вид літератури від будь-якого іншого. Це, мабуть, один із рідкісних прикладів жанру з усталеною формою. І хоча практики й теоретики детективу невтомно шукають усе нові й нові ознаки жанру (так, ще 1928 року відомий знавець детективної літератури Ван Дайн друкує статтю з красномовним заголовком «Двадцять правил для авторів детективних творів», де сформулював саме таку кількість рекомендацій, необхідних, на його думку, для того, щоб написати хороший детективний твір), але все це лише додаток до обов'язкових трьох компонентів: таємниця злочину ― процес розслідування — його результат (обов'язкове розкриття таємниці й покарання злодія). Особлива роль тут відводиться суб'єктові розслідування — детективові, сищикові. Він, як правило, стає героєм оповіді. У Едгара По це меланхолійний інтелектуал Огюст Дюпен, що ніколи не припускається помилок і читає в людських душах, неначе в розкритій книзі. У своїй роботі він спирається не стільки на матеріальні докази, скільки на силу свого розуму й фантазії. У Конан Дойла ― ексцентричний аналітик Шерлок Холмс, який, попри всі свої блискучі дедуктивні здібності й таланти, дуже схожий на англійського спортсмена-аматора. У Г. К. Честертона — скромний патер Браун, методи розслідування якого базуються на обізнаності в психології, до якої він прилучився, коли відпускав гріхи парафіянам.
Наявність обов'язкових правил певною мірою перетворює детектив в особливий вид гри, робить його твором-загадкою, твором-шарадою. Це дуже добре завважили брати Гонкури. Вони писали у своєму щоденнику: "Після читання Едгара По... новий літературний світ, провісник XX століття... Ніякої поезії — уяву вивірено аналізом... У цьому відчувається мономанія. Речі відіграють більшу роль, ніж люди; любов поступається місцем дедукції і подібним до неї джерелам думок, фраз, сюжетів і цікавості; основа роману перемістилася від серця до голови, від почуття до думки, від драматичних сутичок до математичних викладок».
Всі ці характеристики справедливі для авторів детективних новел, для їхніх героїв. Сищики, зображені в творах цих письменників, сприймаються як «лицарі дедукції», життя яких підпорядковане одній меті — розслідуванню. Тільки поодинокі захоплення й слабкості не дозволяють сприймати їх як «голу функцію». Але навіть дивацтва герої примудрялися якимось чином використовувати для розшуку. Тобто заняття, які нормальній людині приносили відпочинок від професійної діяльності, для сищика були ще одним стимулятором мозкової діяльності, вправою для розуму. Під звуки скрипки в голові Шерлока Холмса народжувалось рішення не однієї заплутаної кримінальної справи, цьому ж сприяв і нічний спосіб життя Огюста Дюпена.
Дивна річ, очищений від поезії, сухий і точний аналіз може викликати в читачів не менше задоволення, ніж роман про кохання. Це задоволення інтелектуального плану, яке певною мірою притамовує інші емоції: співчуття, ненависть, любовні пристрасті тощо. У літературознавстві до сьогодні точиться суперечка, чи не призвичаюють детективи до жорстокості. На нашу думку, відповідь має бути негативною, оскільки в саму суть детективу закладена ідея справедливості, покарання зла й утвердження добра. Це аксіома, наріжний камінь жанру. До того ж бувають випадки, коли детективні романи не уникають емоційної стихії. Наприклад, вона переважає в першому детективі Уїлкі Коллінза «Жінка в білому» (1860).
Твір читається як хвилююча розповідь про принизливе становище жінки в буржуазному суспільстві, яка за законом після одруження стає власністю свого чоловіка, потрапляє в повну залежність від нього. Саме в недоліках судової системи Англії бачить автор причини, що призводять до людських драм, провокують прояви ницих пристрастей, доводять до злочину.
Власне, єдиного зведеного закону, конституції в цій країні не існує. Її заміняють кілька документів: «Магна карта», яка збереглася ще з XIII сторіччя і навряд чи може відповідати вимогам сучасного судочинства, так само як і невеличкий за обсягом "Білль про права", затверджений в кінці XVII сторіччя; постанови судових інституцій, парламентські акти, урядові постанови тощо. Така безліч джерел призводить до суперечностей, різночитання, перекручень у юридичній практиці. Досвідченому адвокатові неважко знайти акт, який би тлумачив закон на користь клієнта. Але за досвідченого фахівця треба платити чималі гроші. Недаремно відомий англійський письменник Джон Бойнтон Прістлі характеризував звід вітчизняних законів як «найплідніше поле для юристів і заплутаний, темний лабіринт для простих людей». Разом з тим професійне знання юридичних казусів англійського законодавства, його заплутаність дозволили авторові побудувати гострий сюжет. Допомогла йому в цьому також книга Межана «Знамениті судові процеси».