Він легенько усміхається, кутик рота сіпається догори, наче на ниточці. Я розумію, що вже за кілька років він стане ставним чоловіком. Той шрам — жінки дурітимуть від нього. Дівчата, мабуть, вже дуріють. Чи хлопці.
— Мама попросила передати це вам. Десь кілька днів тому.
— Дуже турботливо. Нові сусіди й мають робити подарунки.
— До нас вже заходила одна леді, — каже він. — Вона сказала, що нам не потрібен такий великий будинок, якщо у нас така маленька сім’я.
— Закладаюся, то була місіс Вассермен.
— Так.
— Ігноруйте її.
— Так ми й зробили.
Панч зіскочив із кушетки на підлогу та боязко до нас підійшов. Ітан нахиляється до нього, кладе пальці на килимок долонею догори. Кіт вагається, а потім чимчикує до нас, нюхає Ітанові пальці, облизує їх. Хлопець хихоче.
— У котів такі прикольні язики, — каже він, ніби зізнаючись у якомусь гріху.
— Еге ж, — сьорбаю свою воду. — Вони вкриті дрібненькими шипами, ніби голочками, — кажу я на випадок, якщо він не знає слова «шип». Раптово усвідомлюю, що не впевнена, як розмовляти з тими, в кого вже закінчується підлітковий вік; моїм найстаршим пацієнтам із минулого було по дванадцять. — Можна я запалю свічку?
Ітан знизує плечима, посміхається.
— Звісно.
У шухляді столу знаходжу коробку сірників вишнево-червоного кольору, на ній ще напис «Червоний кіт»[82]; пам’ятаю, як ми з Едом там вечеряли, хоча відтоді минуло вже більше двох років. Чи й трьох. Здається, таджин[83] із курятиною, і, наскільки я пам’ятаю, він похвалив вино. Тоді я ще так багато не пила.
Підпалюю сірник, підношу його до ґноту.
— Тільки поглянь на це, — кажу я, коли маленький кігтик полум’я роздряпує повітря; сяйво розквітає, його квітка сяє. — Як гарно.
Настає м’яка тиша. Панч вісімками крутиться довкола Ітанових ніг, а потім застрибує йому на коліна. Ітан заливається бадьорим гучним сміхом.
— Думаю, ти йому подобаєшся.
— Я теж так думаю, — визнає він, вигинаючи палець за котячим вухом та лагідно бавлячись із ним.
— Більшість людей йому не подобаються. Погана вдача.
Почувся низький гул, ніби тихенький двигун. Панч і справді муркоче.
Ітан широко посміхається.
— Він цілком хатній кіт?
— В нього є котячі дверцята у дверях на кухню. — Я вказую на них. — Та переважно він з дому не виходить.
— Гарненький, — бурмоче Ітан, доки Панч намагається сховатися в нього під пахвою.
— Як тобі в новому будинку? — запитую я.
Він вагається, погладжуючи котячу голову кісточками пальців.
— Сумую за старим, — нарешті говорить він.
— Я тебе розумію. А де ви жили раніше? — Відповідь я, звісно, вже знаю.
— У Бостоні.
— А що привело вас до Нью-Йорка? — Ця інформація мені також відома.
— Тато отримав нову роботу. — Фактично, його перевели в інший відділ, та я не беруся сперечатись. — Тут у мене більша кімната, — каже Ітан так, ніби це до нього щойно дійшло.
— Люди, які там жили перед вами, зробили велику реставрацію.
— Мама каже, то була реконструкція.
— Саме так. Реконструкція. І вони об’єднали кілька кімнат нагорі.
— Ви були в моєму будинку? — запитує він.
— Кілька разів. Я їх не те щоб дуже добре знала, маю на увазі Лордів. Та в них щороку бувала святкова вечірка, і тоді я до них навідувалась. — Взагалі, востаннє я на неї приходила майже рік тому. Тоді зі мною там був Ед. А через два тижні він пішов.
Я починаю розслаблятися. На мить мені здається, що це завдяки компанії Ітана — з ним легко і в нього м’який голос, навіть кіт це підтверджує, — але потім я розумію, що повертаюся до режиму аналітика, до принципу гойдалки: передачі та прийому запитань і відповідей. Зацікавленість і співчуття — ось інструменти моїх дій.
І раптом на якусь мить я знову опиняюся в минулому — у своєму офісі на Східній вісімдесят восьмій вулиці, в маленькій тихій кімнатці, залитій приглушеним світлом, де два глибоких крісла стоять одне навпроти одного, а між ними — озерце блакитного килима. Сичить обігрівач.
Двері повільно відчиняються, за ними кімната очікування з диваном та дерев’яним столиком; набік позсувалися стоси номерів «Промінчиків» та «Рейнджера Ріка»[84], корзина заповнена деталями «Леґо»; у кутку муркотить генератор білого шуму[85].
І двері Веслі. Веслі, мій бізнес-партнер, мій керівник на аспірантурі, людина, яка запросила мене на роботу приватним психологом. Веслі Бріл — Веслі Розумник[86], як ми його називали, носій скуйовджено-залиплої шевелюри та розпарованих шкарпеток, блискавичного розуму та гримучого голосу. Я бачу, як він згорбився у своєму кріслі від Імзів[87], довгі ноги, націлені на центр кімнати, на колінах лежить книга. Прочинене вікно задихається від морозного зимового повітря. Він курив тут. Він підводить погляд.
83
Північноамериканська страва з м’яса та овочів, що повільно тушкується у спеціальному горщику, який має таку саму назву.
85
Генератор білого шуму — умовна назва пристрою, що ретранслює приємні для вуха релаксаційні шуми, які допомагають заснути.
87
Eames Lounge Chai — відома модель м’яких шкіряних крісел, сконструйована подружжям архітекторів і дизайнерів Чарльзом і Рей Імзами.