— Здоров, Фокс, — каже…
— Моя нова кімната більша, ніж стара, — повторює Ітан.
Я відкидаюся назад, перекидаю одну ногу на іншу. Усе це виглядає до абсурду офіційно. Я не можу згадати, коли востаннє перехрещувала ноги.
— Яку школу відвідуєш?
— Домашню, — відповідає він. — Мене навчає мама. — Ще до того, як я встигаю щось відповісти, він киває на фотографію на столику збоку. — То ваша сім’я?
— Так. Це мій чоловік і донька. Його звуть Ед, а її — Олівія.
— Вони зараз вдома?
— Ні, вони не тут. Я живу окремо.
— Овва. — Він погладжує Панча по спині. — Скільки їй років?
— Вісім. А тобі?
— Шістнадцять. У лютому буде сімнадцять.
Олівія б теж так сказала. Він старший, ніж виглядає.
— Моя донька народилася в лютому. На день святого Валентина.
— А я — двадцять восьмого.
— Майже на високосний рік, — кажу я.
Він киває.
— Ким ви працюєте?
— Я психологиня. Працюю з дітьми.
Він морщить ніс.
— Для чого дітям психологи?
— Причини різні. У когось проблеми в школі, у когось — удома. Деякі важко сприймають переїзди на нові місця.
Він мовчить.
— Наскільки я розумію, якщо ти навчаєшся вдома, тобі доводиться бачитися з друзями поза школою?
Він зітхає.
— Тато знайшов для мене лігу з плавання.
— Ти вже давно цим займаєшся?
— З п’яти років.
— Тобі, мабуть, добре вдається.
— Непогано. Тато каже, я здібний.
Я киваю.
— Мені справді добре вдається, — скромно визнає він. — Я навіть навчаю.
— Ти вчиш плавати?
— Людей з інвалідністю. Не з фізичною тобто, — додає він.
— З порушеннями розвитку?
— Так. Я багато цим займався у Бостоні. Тут я хочу продовжити.
— Як так сталося, що ти за це взявся?
— У сестри мого друга синдром Дауна, а кілька років тому вона побачила Олімпійські ігри й захотіла навчитися плавати. Тому я навчив її, потім ще кількох дітей із її школи. Ну, і тоді мене якось затягнуло у всю цю… — він задумується над правильним словом, — обстановку, якось так.
— Це чудово.
— Я не люблю вечірок і такого подібного.
— Не твоя обстановка.
— Ні. — Тут він усміхається. — Зовсім.
Він повертає голову, дивиться на кухню.
— З моєї кімнати мені видно ваш будинок, — каже він. — Отам.
Я повертаюся. Якщо йому видно будинок, то він має на увазі східну його частину, куди виходять вікна моєї спальні. Така думка трішки мене турбує: він же підліток, як-не-як. Я вдруге задумуюся, чи він не гей.
А тоді я бачу, що його очі ніби оскліли.
— Ой… — Я кидаю погляд праворуч, де мали б бути паперові серветки, що лежали в моєму офісі. Натомість там фотографія в рамці, звідки Олівія засліплює мене усмішкою з відсутніми зубами.
— Вибачте, — каже Ітан.
— Усе нормально, не вибачайся, — заспокоюю я його. — Щось не так?
— Нічого. — Він протирає очі.
Я чекаю. Він все ж таки дитина, нагадую я собі — висока, з мутованим голосом, але дитина.
— Я сумую за друзями, — говорить він.
— Розумію тебе. Це нормально.
— Я тут нікого не знаю. — По його щоці котиться сльоза. Він витирає її тильним боком долоні.
— Важко з цими переїздами. Мені теж знадобилося трохи часу, щоб познайомитися з тутешніми людьми.
Він гучно хлюпає носом.
— А ви коли переїхали сюди?
— Вісім років тому. Тобто вже дев’ять. Із Коннектикуту.
Він шморгає знову, витирає пальцем носа.
— Це не так далеко, як Бостон.
— Ні. Але переїжджати завжди важко, відстань не має значення. — Мені хочеться його обійняти. Та я цього не робитиму. Місцева відлюдниця розбещує сусідську дитину.
Якийсь час ми сидимо мовчки.
— Можна мені ще трохи води? — запитує він.
— Зараз принесу.
— Ні, все нормально, — він підводиться; Панч стікає по його нозі й збирається під журнальним столиком.
Ітан йде до кухонної раковини. Поки гуде кран, я встаю та підходжу до телевізора, шарпаю нижню шухляду.
— Ти любиш кіно? — запитую я. Відповіді немає; я обертаюся й бачу, що він стоїть біля дверей кухні, прикипівши очима до скверу. Поблизу, в корзині для сміття, флуоресцентно виблискують порожні пляшки.