— Любиш кіно? — повторюю я; він киває. — Ходи, глянеш. У мене ціла бібліотека дисків. Дуже велика. Навіть надто велика, як каже мій чоловік.
— Я думав, ви живете окремо, — бурмоче Ітан, перетинаючи кімнату в мій бік.
— Так, але він все одно мій чоловік. — Я перевіряю обручку на лівій руці, кручу її. — Хоча, ти маєш рацію. — Вказую на висунуту шухляду. — Якщо хочеш узяти на перегляд якийсь фільм, то не соромся. У вас є ДВД-плеєр?
— Тато має зовнішній привід для ноутбука.
— Підійде.
— Думаю, він дозволить мені скористатися.
— Будемо сподіватись. — Я помалу починаю розуміти, що за фрукт цей Алістер Расселл.
— А які у вас фільми? — запитує Ітан.
— Переважно старі.
— Типу чорно-білі?
— Переважно чорно-білі.
— Я ще ніколи не бачив чорно-білого кіно.
Я округлюю очі.
— Ти будеш приємно здивований. Усі найкращі фільми — чорно-білі.
Ітан дивиться на мене із сумнівом, але зазирає в шухляду. Майже двісті коробочок, «Крітеріон» та «Кіно»[88], колекція фільмів Гічкока від «Юніверсал», колекції вибраних нуар-фільмів, «Зоряні війни» (я ж людина, як-не-як). Досліджую корінці. «Ніч і місто»[89], «Водоверть»[90], «Це вбивство, кохана моя»[91].
— Ось, — виголошую я, висмикую одну коробочку й передаю її Ітану.
— «Повинна настати ніч»[92], — читає він.
— Чудовий фільм, як для початку. Повний саспенсу, проте не страшний.
— Дякую, — він прочищає горло, кашляє. — Вибачте, — говорить Ітан й тягнеться за водою. — У мене алергія на котів.
У мене очі лізуть на лоба.
— Чому ж ти одразу не сказав? — Блимаю очима на кота.
— Він такий привітний. Я не хотів його образити.
— Дурниці, — кажу я. — Хоча це й мило.
Він усміхається.
— Я, мабуть, піду, — каже хлопець. Він повертається до журнального столика, ставить склянку, згинається, щоб крізь скло звернутися до Панча. — Не через тебе, друзяко. Гарний хлопчик. — Він випростується, руками проводить по стегнах.
— Тобі принести липку щітку? Щоб познімати шерсть. — Я навіть не впевнена, чи вона в мене є.
— Усе нормально. — Він роззирається довкола. — Можна скористатися вашою вбиральнею?
Я вказую на червону кімнату.
— До твоїх послуг.
Поки він там, я дивлюсь на себе у дзеркало над комодом. Сьогодні в душ, точно. Максимум, завтра.
Повертаюся на диван і відкриваю ноутбук. «Дякую за допомогу, — написав «ДискоМайкі». — Ти моя героїня».
Я вистукую йому швидку відповідь, коли чую звук зливу води. За момент із туалету виходить Ітан, витираючи долоні об джинси.
— Готово, — повідомляє він мені. Хлопець крокує до дверей, з руками в кишенях, типовою школярською ходою.
Я йду слідом.
— Дуже дякую за візит.
— Ще побачимося, — каже він, тягнучи на себе ручку дверей.
Не побачимось, думаю я.
— Звісно, побачимось, — відповідаю я вголос.
9
Після того, як Ітан пішов, я вкотре переглядаю «Лору»[93]. Це не мало б допомогти: Кліфтон Вебб упивається пейзажами, Вінсент випробовує південний акцент, абсолютно полярні, як крига й вогонь, головні ролі. Але воно спрацьовує, та, о Боже, ця музика. «Вони надіслали мені сценарій, а не музику», — скаржилась якось Геді Ламарр.
Я не гашу свічку, маленька крапля вогню пульсує в темряві.
А далі, намугикуючи мелодію з «Лори», я розблоковую телефон і заходжу в Інтернет на пошуки своїх пацієнтів. Моїх колишніх пацієнтів. Десять місяців тому я їх усіх втратила: я втратила дев’ятирічну Мері, яка страждала через розлучення батьків; я втратила восьмирічного Джастіна, чий брат-близнюк помер від меланоми; я втратила Енні-Мері, яка у дванадцять років продовжувала боятися темряви. Я втратила Рашида (одинадцять років, трансгендер) та Емілі (дев’ять, цькування у школі); втратила десятирічну дівчинку в надзвичайно глибокій депресії, яку, подумати лише, звали Джой[94]. Я втратила їхні сльози, проблеми, лють і полегшення. Загалом я втратила дев’ятнадцять дітей. Двадцять, якщо врахувати ще мою доньку.
Звісно, я знаю, де тепер Олівія. За іншими я наглядала. Не дуже часто — психологам не варто надто слідкувати за життям своїх пацієнтів, колишніх також, — але приблизно раз на місяць, роздута жагою інформації, я лізу в мережу.
88
Criterion Collection, Kino International — американські компанії-розповсюджувачі носіїв з фільмами-представниками класичного кінематографу, арт-хаузу, низькобюджетного сучасного кіно.
91
«Murder, My Sweet» (1944) — класичний фільм-нуар реж. Едварда Дмитрика (1908–1999), яскравого представника української діаспори у США.