БабуняЛіззі: Щойно зрозуміла, що навіть не знаю, як вас звуть!
Я вагаюсь. Нікому на «Агорі» я не називала свого імені, навіть Саллі. Не хочу, щоб хтось мене знайшов, пов’язав моє їм’я з професією та вирахував мене, викрив мене. Однак щось в історії Ліззі зачепило моє серце: літня вдова, самотня та без найближчої людини, надягає маску сміливості під важкістю цих небес. Вона може жартувати скільки завгодно, та вона прикута до дому, і це страшно.
доктор_тут: Мене звуть Анна.
Я вже готуюся виходити, коли останнє повідомлення випливає на екрані.
БабуняЛіззі: Дякую вам, Анно.
БабуняЛіззі покинула чат.
Я відчуваю, як у венах вирує кров. Я комусь допомогла. Я зав’язала контакт. Тільки об’єднуйтесь. Де я це чула?[111]
Я заслужила випити.
14
Я спускаюся на кухню й дорогою викручую шию, слухаю, як хрускотять кістки. Раптом щось впадає мені у вічі: з темних заглибин у стелі, із самого вершечка сходового колодязя на три поверхи вище, на мене дивиться темна пляма — з люка, що веде на дах, як мені здається, просто біля стельового вікна.
Я стукаю до Девіда. За мить від відчиняє двері; босий, у вилинялій футболці та обвислих джинсах. Я його щойно розбудила.
— Вибач, — кажу я. — Ти спав?
— Ні.
Він спав.
— Можеш глянути дещо? Здається, зі стелі вода протікає.
Ми підіймаємося на останній поверх, повз мій кабінет, повз мою спальню, на майданчик між кімнатою Олівії та другою кімнатою для гостей.
— Велике стельове вікно, — каже Девід.
Важко сказати, чи це комплімент.
— Воно оригінальне, — відказую я, аби просто заповнити тишу.
— Овальне.
— Так.
— Небагато таких вікон я бачив.
— Овальних?
Але обмін репліками скінчився. Він вже зосередився на плямі.
— Це пліснява, — каже він, стишивши голос, наче лікар, який лагідно повідомляє новини своєму пацієнтові.
— Її можна просто зчистити?
— Це не допоможе.
— А що допоможе?
Він зітхає.
— Спочатку мені треба перевірити дах. — Тягне за ланцюжок, прикріплений до люка на дах. Той відчиняється; опускається драбина нагору; світло сонця застрибує всередину. Я відходжу вбік, подалі від світла. Мабуть, я все ж вампірка.
Девід тягне драбину донизу, поки вона не стукається об підлогу. Я дивлюся, як він вилазить по ній, як джинси обтягують його зад; а потім він зникає.
— Щось видно? — гукаю я.
Відповіді немає.
— Девіде?
Чується брязкіт. Далі струмінь води, виблискуючи сонячним промінням, проливається на сходовий майданчик. Я відскакую назад.
— Вибач, — каже Девід. — Поливальниця.
— Все нормально. Щось там видно?
Пауза, потім знову голос Девіда, сповнений чогось схожого на шанобливість.
— Та тут цілі зарості.
То була ідея Еда, чотири роки тому, коли померла моя мама. «Тобі потрібен якийсь проект», — вирішив він; тому ми взялися перетворювати наш дах на сад — розставляли клумби, облаштовували грядочки з овочами, кілька кущиків самшиту. Головна особливість, яку наш брокер назвав pièce de résistance[112]: арка з живоплоту, шість футів завширшки та дванадцять[113] завдовжки, яка своїм густим листям утворювала тунель. Коли потім у батька стався інсульт, Ед поставив всередині меморіальну лавку. «Ad astra per aspera», — говорив напис. Крізь терни до зірок. Я сиділа там весняними та літніми вечорами, в золотаво-зеленому сяйві, читала книжки та посьорбувала келих-другий.
Останнім часом про наш сад на даху я й не думала. Там, мабуть, усе позаростало.
— Він вже занадто розрісся, — підтверджує мої сумніви Девід. — Тут як у лісі.
Краще б він звідти зліз.
— Тут якісь підпори для рослин? — запитує він. — Вкриті брезентом?
Ми щоосені накривали їх брезентом. Я мовчу; тільки згадую.
— Будь тут обережною. Не наступи на вікно.
— Я не збираюся туди вилазити, — нагадую я йому.
Скло деренчить, коли Девід легенько стукає по ньому ногою.
— Ледь тримається. Якщо згори впаде якась гілка, вона виб’є все вікно. — Минає ще якась мить. — Досить вражаюче. Хочеш, я сфотографую тобі?
— Ні. Дякую. Що будемо робити із сирістю?
Одна нога спускається по драбині, потім інша.
— Тут потрібен професіонал. — Девід опускається на підлогу, закладає драбину назад. — Щоб полагодив стелю. Але шпателем я можу відчистити цвіль. — Він зачиняє люк на стелі. — Відшліфую поверхню. Оброблю розчинником, а потім пофарбую емульсійною фарбою.
111
Фраза «Only Connect» походить із британського соціально-психологічного роману Е. М. Форстера «Маєток Говардс Енд» («Howards End», 1910).