Зубами вона вгризається у краватку та вишкіряється до нього. Руки незграбно намагаються розстебнути сорочку. Він пасеться в її вусі.
Її чоловік перестрибує через криву плиту тротуару. П’ятнадцять секунд.
Я майже чую, як краватка вислизає з-під коміра. Вона швиргає її через усю кімнату.
Десять секунд. Я ще раз наближую зображення, носик фотоапарата ледь не вистрибує. Його рука занурюється в кишеню і виринає зі здобиччю — в’язкою ключів. Сім секунд.
Вона вивільняє волосся із хвостика, й воно розсипається по її плечах.
Три секунди. Він підіймається сходами.
Вона обвиває руками його шию та палко цілує.
Він встромляє ключ у замок. Ключ повертається.
Я збільшую зображення її обличчя, її очей, які щойно ледь не вистрибнули з орбіт. Вона почула.
Роблю фотографію.
А тоді його портфель розкривається.
Зграя аркушів вистрибує з нього, їх підхоплює вітер. Я переводжу фокус знову на доктора Міллера — до чіткого «Бляха», що формується в його роті; він кладе портфель на ґанок, ловить кілька аркушів підошвою отих блискучих туфель, а решту вихоплює руками. Один аркуш-зірвиголова зачепився за сучки дерева. Він цього не помічає.
Знову Рита, руки якої стрімко пірнають у рукави, а волосся зачісується назад. Вона вискакує з кімнати. Підрядник, якого залишили напризволяще, вилітає з ліжка, забирає свою краватку та запихає її до кишені.
Я видихаю, наче балон, з якого сичить повітря. Навіть не помітила, коли затримала подих.
Відчиняються вхідні двері: Рита стрімголов несеться сходами, кличе свого чоловіка. Той повертається; думаю, що усміхається, але мені не видно. Вона нахиляється, збирає пару аркушів із тротуару.
У дверях з’являється підрядник, одна рука в кишені, іншу він підносить для привітання. Доктор Міллер махає йому у відповідь. Він піднімається на сходовий майданчик, піднімає портфель, чоловіки тиснуть один одному руки. Вони заходять досередини, Рита — за ними.
Що ж. Може, наступного разу.
Понеділок, 25 жовтня
2
Кілька секунд тому повз будинок проїхало авто, повільно та похмуро, наче катафалк із габаритними задніми фарами, що світять у темряві.
— Нові сусіди, — кажу я доньці.
— В якому будинку?
— Сусідньому. За сквером. Номер 207. — Вони саме там, тьмяні, як примари в сутінках, витягують коробки з багажника.
Вона плямкає.
— Що ти їси? — запитую я. Звісно, це ж вечір китайської кухні; вона їсть ло-мейн[8].
— Ло-мейн.
— Тільки не їж, коли з матусею розмовляєш.
Вона плямкає знову, прицмокує.
— Мо-ом. — Для нас ця тема — наче перетягування каната; вона вкорочує «моммі» — «матуся», всупереч моїй волі, натомість використовуючи слово грубіше й присадкуватіше. «Просто не звертай уваги», — радить Ед, але для неї він все одно «дедді» — «татко».
— Тобі варто піти з ними познайомитись, — радить Олівія.
— Я б залюбки, Гарбузику. — Підіймаюсь на другий поверх, де кращий вид. — Овва: довкола всюди гарбузи. В усіх сусідів принаймні по одному. У Ґреїв цілих чотири. — Виходжу на сходовий майданчик з келихом у руці, вино хлюпається об мої губи. — Я б хотіла й тобі вибрати гарбуза. Скажи таткові, щоб купив. — Я потягую вино, ковтаю. — Скажи, нехай купить два, один тобі й один — мені.
— Добре.
Я кидаю погляд на своє відображення в темному дзеркалі вбиральні.
— Ти щаслива, серденько?
— Так.
— Тобі не самотньо? — У неї ніколи не було справжніх друзів у Нью-Йорку; вона була надто сором’язливою, надто маленькою.
— Нєа.
Я заглядаю в темряву на вершині сходів, у морок понад ними. Вдень світло Сонця падає крізь опукле стельове вікно; вночі ж воно перетворюється на банькате око, що витріщається у глибину сходового «колодязя».
— Сумуєш за Панчем?
— Нєа. — З котом вони також не надто ладнали. Одного різдвяного ранку він її подряпав, промчав кігтями по її зап’ястку двома блискавичними гребками, північ-південь, схід-захід; на шкірі виступила яскрава решітка з крові, ніби для гри у хрестики-нулики, й Ед ледь не шпурнув кота з вікна. Зараз я шукаю його, бачу, що він скрутився калачиком на дивані в бібліотеці й дивиться на мене.
— Дозволь мені поговорити з татком, Гарбузику. — Я вибігаю сходами ще вище, жорсткою доріжкою під моїми підошвами. Ротанґ. Чим ми думали? Він же так легко брудниться.