— Ти все це маєш?
— Розчинник та фарбу я куплю. Було б добре, якби тут була якась вентиляція.
Я завмираю.
— Що ти маєш на увазі?
— Розчиняй іноді вікна. Не обов’язково саме на цьому поверсі.
— Я не відчиняю вікна. Взагалі ніде.
Він знизує плечами.
— Це б допомогло.
Я повертаюся на сходи. Він іде слідом. Ми спускаємося в тиші.
— Дякую, що відмив той бруд надворі, — кажу я, щоб не мовчати, коли ми опиняємося на кухні.
— Хто це зробив?
— Якісь діти.
— Знаєш, чиї?
— Ні. — Я вагаюсь. — А що? Ти б їх провчив заради мене?
Він моргає. Я продовжую підтискати.
— Тобі там ще зручно внизу, я сподіваюся? — Він живе тут вже два місяці, відколи доктор Філдінґ порадив, що орендар був би корисною ідеєю: він би виконував доручення, виносив сміття, загалом допомагав би з утриманням будинку і подібним, і це все за зниження орендної платні. Девід був першим, хто відповів на моє оголошення, яке я виклала на «Ейрбіенбі»[114]; пам’ятаю, що думала про те, який стислий електронний лист він тоді написав, навіть грубий, аж доки я не познайомилася з ним і не побачила, наскільки він «балакучий». Щойно переїхав із Чикаґо, досвідчений майстер, не палить, 7000 доларів на рахунку в банку. Ми узгодили умови оренди того ж дня.
— Ага. — Він підводить погляд вгору, на лампочки, вмонтовані у стелю. — Є якась причина, чому ти тримаєш тут усе в такій темряві? Медична, чи щось таке?
Я відчуваю, що шаріюся.
— Багато людей з… — яке б тут слово дібрати? — …у моєму стані відчувають себе незахищеними, коли навколо надто багато світла. — Я вказую на вікна. — До того ж, у цьому будинку вдосталь природного світла.
Девід роздумує над цим, киває.
— А у твоїй квартирі достатньо світла? — запитую я.
— Нормально.
Тепер моя черга кивнути.
— Якщо знайдеш там ще якісь Едові проекти, просто дай мені знати. Я їх зберігаю.
Чую, як чвяхнули дверцята Панча, бачу, як він прокрадається на кухню.
— Дуже вдячна тобі за все, що ти для мене робиш, — продовжую я, хоча розумію, що вже втратила момент, він рухається в напрямку дверей до свого підвалу. — Допомагаєш зі… сміттям, і по дому, і все інше. Ти — мій рятівник, — незграбно додаю я.
— Авжеж.
— Якщо тобі неважко, ти б міг когось покликати щодо стелі…
— Авжеж.
Раптом Панч застрибує на стіл кухонного острова[115], який зараз опинився між нами, та випльовує щось із пащі. Я придивляюся.
Мертвий пацюк.
Я відскакую. Не без задоволення бачу, що Девід також здригнувся. Пацюк невеличкий, із жирною шерстю й темним черваком хвоста; його тільце геть зім’яте.
Панч із гордістю дивиться на нас.
— Фу-у, — гримаю я на нього. Кіт підіймає голову.
— А він його добряче помордував, — каже Девід.
Я розглядаю пацюка.
— Це ти зробив? — запитую я Панча раніше ніж усвідомлюю, що опитую кота. Він хутко зістрибує з острова.
— Ти поглянь, — видихає Девід. Підіймаю на нього очі: з іншого боку острова він нахилився вперед і виблискує очима.
— Його можна десь поховати? — запитую я. — Не хочу, щоб він гнив у смітті.
Девід прокашлюється.
— Завтра вівторок, — каже він. День вивозу сміття. — Я його зараз винесу. Маєш газетку?
— Їх хоч хтось зараз виписує? — Вийшло різкіше, ніж я хотіла. Швидко продовжую. — Маю поліетиленовий пакет.
Знаходжу один у шухляді. Девід простягає руку, але це я й сама можу зробити. Вивертаю пакет, запхнувши в нього руку, вільною рукою обережно хапаю труп і вкладаю на вивернуте дно. Тілом пробігає дрібний трепет.
Обгортаю пакет навколо пацюка й затягую згори стрічку. Девід забирає його, відчиняє контейнер для сміття під островом і кидає туди мертвого пацюка. Спочивай із миром.
Він саме витягає більший сміттєвий пакет із контейнера, коли знизу починає долинати шум: співають труби, стіни гомонять між собою. Душ.
Я дивлюся на Девіда. Він нічим не виявляє занепокоєності; натомість спокійно зав’язує пакет і закидає його собі на плече.
— Я винесу, — каже він, поспішно крокуючи до виходу.
15
Не те щоб я збиралася запитати, як її звуть.
— Вгадай, хто?
— Мама.
Я не звертаю уваги.
— Як пройшов Гелловін, Гарбузику?
— Гарно. — Вона щось жує. Сподіваюся, Ед не забуває слідкувати за її вагою.
— Багато цукерок отримала?
115
На кухнях великої площі «островом» називають центральний стіл, усередину якого вбудовано додаткові мийку і плиту. (Прим. ред.)