Доктор Філдінґ не відповідає. Центральне опалення відкашлюється, видихає.
— Якби я цього не зробила, ми б зараз були разом.
Він знизує плечами.
— Можливо.
— Точно.
Я відчуваю його погляд, що тисне на мене, наче гиря.
— Я декому вчора допомогла, — кажу. — Жінці з Монтани. Бабусі. Вона не виходила з дому вже місяць.
Він знайомий з такими несподіваними відхиленнями від курсу, називає їх «синапсичними[121] стрибками», хоча ми обоє знаємо, що я умисно змінюю тему. Та я лечу вперед, розповідаю йому про «БабунюЛіззі», як я відкрила їй своє ім’я.
— Чому ти це зробила?
— Я відчула, що вона намагалася об’єднатися з кимсь. Хіба це не… — точно, он звідки та фраза «Тільки об’єднуйтесь». Хіба не до цього закликав Форстер?[122] Його роман «Маєток Говардс Енд» був офіційнии вибором липня у книжковому клубі. — Я хотіла їй допомогти. Хотіла бути ближчою.
— То був щедрий вчинок, — говорить доктор.
— Мабуть, так.
Він посувається у кріслі.
— Мені здається, ти поступово підходиш до тієї стадії, коли зможеш бачитися з іншими людьми на їхніх умовах, а не лише на своїх.
— Можливо.
— Це прогрес.
Панч прокрався до кімнати й крутиться в мене під ногами, не зводячи погляду з колін. Я підкладаю ногу під стегно іншої.
— А як справи із фізичною терапією? — далі запитує доктор Філдінґ.
Я проводжу рукою по своїх ногах і талії, наче демонструю приз на якійсь телегрі. А ще ви можете виграти це занедбане тридцятивосьмирічне тіло!
— Виглядала й краще. — А тоді, не даючи йому мене виправити, додаю. — Я знаю, що це не фітнес-програма.
Він усе одно мене виправляє.
— Це не лише фітнес-програма.
— Та я знаю.
— То все йде добре?
— Я зцілена. Цілком здорова. — Він спокійно мене розглядає. — Справді. Із хребтом усе добре, ребра не зламані. Я більше не кульгаю.
— Так, я помітив.
— Але мені треба трохи займатися. І мені подобається Біна.
— Вона стала тобі другом.
— Можна й так сказати, — визнаю я. — Другом, якому я плачу´.
— Тепер вона приходить щосереди, правильно?
— Зазвичай.
— Гарно, — каже він так, ніби середа — це особливо сприятливий день для занять аеробікою. Він ніколи не бачився з Біною. Не можу уявити їх разом; вони наче з різних вимірів.
Час завершувати. Мені не потрібно дивитися на годинник, що згорбився на полиці над каміном, як і докторові Філдінґу, — після років практики ми обоє з точністю ледь не до секунди можемо відрахувати п’ятдесят хвилин.
— Я хочу, щоб ти продовжила приймати бета-блокатори тими ж дозами, — каже він. — Ти приймаєш півтора грами тофранілу[123]. Підвищимо дозу до двох із половиною. — Супиться. — Це пов’язано з тим, що ми сьогодні обговорювали. Мало б допомогти з настроєм.
— В мене й без того все пливе, — нагадую йому.
— Пливе?
— Чи туманиться, мабуть. Чи те, й те.
— В очах, маєш на увазі?
— Ні, не в цьому справа. Це як… — Ми вже це обговорювали, невже він не пам’ятає? Чи не обговорювали? Пливе. Туманиться. Мені справді варто випити. — Інколи в мене ніби надто багато думок на раз, докторе. Ніби у мене в мозку переповнене чотирисмугове перехрестя, яке кожен намагається проїхати одразу. — Я дещо знервовано хихикаю.
Доктор Філдінґ насуплює брови, тоді зітхає.
— Що ж, це не точна наука. Сама знаєш.
— Так. Знаю.
— Ти приймаєш чималу кількість різних медикаментів. Ми врегулюємо їх одне за одним, доки не дійдемо до правильного дозування.
Я киваю. Розумію, що це означає. Він думає, що справи погіршуються. Мені здавлює груди.
— Спробуй перейти на два з половиною грами, тоді й побачимо. Якщо будуть проблеми, ми пошукаємо щось, щоб допомогти тобі сконцентруватися.
— Якийсь ноотроп?[124] — Аддерал. Скільки разів батьки запитували мене, чи допоможе аддерал їхнім дітям, скільки разів я різко відмовляла їх від цієї ідеї, а тепер сама цього хочу. Plús ça change[125].
— Обговоримо це при нагоді, — відповідає він.
Доктор Філдінґ ручкою крає блокнот із рецептами, відриває верхній аркуш і передає мені. Той тремтить у його руці. Есенціальний тремор[126] чи низький рівень цукру в крові? Сподіваюся, що не йдеться про перші ознаки хвороби Паркінсона. Та й запитати не маю права. Я беру аркуш.
— Дякую, — кажу, поки він стоїть і поправляє свою краватку. — Використовуватиму з розумом.
126
Есенціальний тремор — найпоширеніше порушення руху, що включає тремор рук, кистей, пальців, інколи — голови.