— Ти даси мені донести думку, чи ні?
Доки вона супиться над шаховою дошкою, я риюся в холодильнику, витягую батончик «Тоблерон»[135] і грубо нарізаю ножем. Ми сидимо за столом, смакуємо. Солодощі на вечерю. Як любить Олівія.
Пізніше:
— До тебе хтось заходить? — Вона погладжує свого слона та суне його по дошці.
Я хитаю головою, протискуючи вино вниз по горлу.
— Ніхто. Ти та твій син.
— Чому? У чому справа?
— Не знаю. Батьки померли, а я надто багато працювала, щоб ще мати час заводити купу друзів.
— І з роботи нікого?
Я думаю про Веслі.
— У мене був лише один співробітник, — кажу. — Тож тепер у нього удвічі більше справ.
Вона дивиться на мене.
— Сумно це.
— І не кажи.
— У тебе хоч телефон є?
Я показую на домашній телефон, що сховався в кутку кухонної стійки, а тоді плескаю по своїй кишені.
— Давній-предавній айфон, але він досі працює. На випадок, якщо дзвонить мій психіатр. Чи ще хтось. Мій орендар.
— Твій гарненький орендар.
— Мій гарненький орендар, так. — Я сьорбаю вина і забираю її королеву.
— Це було жорстко, — вона змахує крупинки попелу зі столу та заливається реготом.
Після другої гри вона просить провести їй екскурсію по дому. Я вагаюся лише якусь мить; останньою людиною, яка розглядала цей будинок з першого поверху до даху, був Девід, а до нього… я вже й не пригадаю. Біна ніколи вище першого поверху не підіймалась; доктор Філдінґ обмежується лише бібліотекою. Сама ідея здається інтимною, наче я зараз вестиму за руку нового коханця.
Та я погоджуюся і проводжу її кімната за кімнатою. Червона кімната: «Я ніби замкнена в артерії». Бібліотека: «Скільки книжок! Ти їх усі прочитала?» Я хитаю головою. «Ти взагалі їх читала?» Хихочу.
Спальня Олівії: «Як на мене, вона замаленька? Надто маленька. Їй потрібна кімната на виріст, як у Ітана».
По інший бік мій кабінет.
— Побий мене грім, — каже Джейн. — А тут є чим зайнятися, у такій кімнаті.
— Я тут переважно граю в шахи та спілкуюся з іншими агорафобами. Якщо це можна назвати заняттями.
— Глянь. — Вона ставить келих на підвіконня, запихає руки до задніх кишень джинсів. Нахиляється до вікна. — Он мій будинок, — каже вона несподівано тихим, майже хрипким голосом.
Вона була такою грайливою, такою веселою, що коли раптом бачиш її серйозною, мимоволі здригаєшся, наче голка, що зіскакує з вінілової пластинки.
— Так, там твій будинок, — погоджуюсь я.
— Гарний, правда? Непогане місце.
— Звісно.
Вона ще близько хвилини розглядає його. А потім ми повертаємося на кухню.
Ще пізніше:
— Часто нею користуєшся? — запитує Джейн, тиняючись вітальнею, тим часом, як я зважую свій наступний крок. Сонце швидко спускається за горизонт; у своєму жовтому светрі, під слабким світлом вона виглядає ніби привид, що ширяє кімнатою.
Вона показує на парасолю, яка п’яницею сперта на стіну.
— Частіше, ніж ти собі думаєш, — відповідаю. Розхитуючись вперед-назад у кріслі, я описую їй терапію заднього двору доктора Філдінґа, свою нетверду ходу крізь двері та вниз по сходах, бульбашку нейлонового купола, що захищає мене від забуття; чисте повітря зовні, вихор вітерцю.
— Цікаво, — каже Джейн.
— Я б сказала, «курям на сміх».
— Але ж працює? — запитує вона.
Я знизую плечами.
— Та ніби.
— Бачиш, — погладжуючи ручку парасолі, ніби собачу голову, говорить Джейн. — Отож-бо й воно.
— Слухай, а коли в тебе день народження?
— Хочеш мені щось купити?
— Та запросто.
— Досить скоро, між іншим, — відповідаю я.
— Мій також.
— Одинадцятого листопада.
Вона витріщається на мене.
— Це ж мій день народження.
— Жартуєш.
— Зовсім ні. Одинадцятого одинадцятого.
Я підіймаю келих.
— За одинадцяте одинадцятого місяця.
Ми п’ємо.
— Маєш папір та ручку?
Витягую із шухляди й те, й інше, кладу перед нею.
— Тепер просто посидь, — каже Джейн. — Покрасуйся.
Я пускаю їй бісиків. Вона швидкими, різкими рухами розсікає ручкою папір.
Я бачу, як на ньому набуває форми моє обличчя: глибокі очі, м’які вилиці, довга щелепа.
— Обов’язково підкресли, як у мене нижня щелепа виступає, — наполягаю я, але Джейн цитькає на мене.
Ескіз зайняв три хвилини й два ковтки вина.
— Вуаля, — каже вона та повертає листок до мене.