— Зроби так ще раз, — мимоволі кажу я. Джейн випускає ще одне. Я розумію, що вже геть сп’яніла. Переливаю рештки вина собі у келих.
— Знаєш… — вона прокашлюється. — Справа не лише в цьому. Це важко. З Алістером важко. Сім’я — це взагалі важко.
— Але Ітан — хороший хлопець. Кажу це, як людина, яка вміє відрізняти гарних хлопців від поганих, — додаю я.
Вона дивиться мені у вічі.
— Рада, що ти так вважаєш. Я погоджуюсь. — Вона знов постукує сигаретою по краю мисочки. — Ти, мабуть, сумуєш за своєю сім’єю.
— Так. Дуже. Та я спілкуюся з ними щодня.
Вона киває. Її очі дещо розфокусовані; вона, схоже, теж п’яна.
— Але це не те саме, якби вони жили тут, правда?
— Ні. Звісно, не те.
Вона вдруге киває.
— Що ж, Анно, як бачиш, я не питаю, що тебе такою зробило.
— Розповнілою? — запитую. — Передчасно посивілою?
Я так нализалась… Джейн потягує вино.
— Агорафобною.
— Ну… — Якщо ми вже тут, думаю я, обмінюємося таємницями: — Травма. Як і в будь-кого. — Мимоволі здригаюсь. — Через це я впала в депресію. Глибоку депресію. Я не дуже хочу це згадувати.
Та вона хитає головою.
— Ні, ні, я розумію, це не моя справа. І, як я собі думаю, ти не можеш запросити людей на вечірку. Думаю, нам треба знайти для тебе ще якісь хобі. Окрім шахів та чорно-білого кіно.
— Та шпіонажу.
— Та шпіонажу.
Я міркую над цим.
— Колись я фотографувала.
— Схоже на те, що ти й не припиняла.
Непогано, це заслуговує скривленої посмішки.
— Справедливо. Та я маю на увазі, що фотографувала зовнішній світ. Мені подобалось.
— Щось на кшталт «Людей Нью-Йорка»?[140]
— Радше фотографування природи.
— У Нью-Йорку?
— У Новій Англії. Ми інколи туди їздили.
Джейн повертається до вікна.
— От глянь, — каже вона, вказуючи на захід. Я підкорююсь: переспілий захід Сонця, присмерковий осад, будівлі, ніби вирізані з паперу, на фоні вечірньої заграви. Недалеко кружляє пташка. — Це ж природа, вірно?
— Формально. Частково. Але я маю на увазі…
— Світ — чудове місце, — наполягає Джейн, і вона серйозна; її погляд прямий, голос рівний. Її очі ловлять мій погляд, утримують його. — Не забувай про це. — Вона розвалюється на кріслі та чавить сигарету об порожнечу миски. — І не втрать його.
Я витягую телефон із кишені, націлююсь камерою в рамку світу за вікном і фотографую. Дивлюся на Джейн.
— Моя дівчинка, — схвально бурчить вона.
19
Я випроводжаю її до передпокою на початку сьомої.
— У мене дуже багато важливих справ, — повідомляє Джейн.
— Як і в мене, — відповідаю я.
Дві з половиною години. Коли я востаннє взагалі з ким-небудь розмовляла протягом двох із половиною годин? Я закидаю думку в минуле, ніби волосінь вудки, через місяці, пори року. Нічого. Нікого. Взагалі, від часу моєї першої зустрічі з доктором Філдінґом, ще давно, посеред зими, — та й навіть тоді я не могла довго говорити; у мене ще була травмована трахея.
Я відчуваю себе знову молодою, майже пустотливою. Можливо, справа у вині, та я думаю, що не лише. Дорогий щоденнику, сьогодні я знайшла собі подругу.
Пізніше того ж вечора я вже майже куняю в компанії «Ребекки»[141], коли раптом лунає дзвінок.
Я скидаю ковдру, шкандибаю до дверей. «Чому б вам не поїхати?», — це Джудіт Андерсон[142] глузує позаду мене. — «Чому б не покинути Мендерлі?».
Я дивлюся на екран домофона. Високий широкоплечий чоловік із вузькими стегнами та гострим «вдовиним мисом»[143]. Якусь мить я не впізнаю його, — звикла бачити цього чоловіка у більш природних кольорах, — але невдовзі розпізнаю Алістера Расселла.
«І навіщо ж ти прийшов?» — кажу або думаю я. Думаю, що таки кажу. Я точно ще п’яна. І не треба було пити тих пігулок.
Натискаю на кнопку зумера. Засув клацає; чується стогін дверей; я затримуюся біля них, чекаючи, доки вони зачиняться.
Коли я відчиняю двері в передпокій, він вже всередині, бліда постать світиться у темряві. Усміхається. Міцні зуби стремлять у міцних яснах. Чисті очі, обшкрябані навколо зморшками «гусячих лапок».
— Алістер Расселл, — представляється він. — Ми — ваші сусіди із двісті сьомого будинку, за сквером.
— Заходьте, — я простягаю руку. — Мене звуть Анна Фокс.
Він відмахується від моєї долоні, не рухається з місця.
— Не хочу заважати, і вибачте, що турбую, бо бачу, ви зайнята. Кіноніч?
142
Judith Anderson (1897–1992) — титулована австралійсько-американська театральна актриса.
143
Вдовин мис — лінія росту волосся на тімені голови у вигляді трикутника, що передається генетичним шляхом. Назва пішла від давнього англійського повір’я, ніби жінка з такою лінією волосся точно переживе свого чоловіка.