Берлінерштрасе на вигляд безлюдна — половина розрита і заставлена барикадами. Перед крамницями — черги.
Байдужі обличчя посеред зенітної стрілянини. В бік міста проїхали вантажівки. Поміж ними крокували брудні, вимащені землею постаті з порожніми обличчями і в подертих пов’язках. Колона возів із сіном; сиві чоловіки тримають віжки. На барикадах вартує Фольксштурм у яскравих, абияк зшитих уніформах. Серед них і геть юні хлопці: дитячі обличчя під завеликими сталевими шоломами; страшно чути їхні тонкі голоси. Їм не більше п’ятнадцяти, і вони здаються геть худенькими й крихітними в цих мундирах із чужого плеча.
Чому все перевертається всередині на думку про смерть цих дітей? Адже якщо ті-таки діти на три-чотири роки старші, нас уже не тривожить, що їх можуть убити або поранити. Де пролягає ця межа? По голосу, який починає ламатися? Бо і справді найбільшою мукою в мені відлунюють оці високі й чисті голоси. Досі слова «солдат» і «чоловік» були тотожні. А чоловік — це батько. Те, що ці хлопчаки гинуть іще до того, як виростуть, суперечить законам природи, інстинктам, правилам продовження роду. Як і окремі риби чи комахи, які поїдають своїх нащадків. Серед людей такого не має бути. І те, що це відбувається, — симптом безумства.
В приміщенні видавництва, в якому вже нікого немає, підвали повні вугілля. Жінка з розбомбленого дому, яка перейшла сюди, засипала мене запитаннями про те, що нас чекає. Каже, що вчора її старша донька, сама мати двомісячного маляти, втратила молоко. Раптом вона більше не може його годувати, тож дитина кричить. Тепер усі перейнялися тим, як їм допомогти, адже коров’ячого молока більше немає. Юній матері я порадила поїсти диких овочів. Може, так до неї повернеться молоко. Схилившись у саду над мокрою від дощу травою, ми, тримаючи в руках хустинки, рвали пагони молодої кропиви під муром. А також кульбабу, яка вже була. Пахощі трав і земляний дух, зірочки первоцвіту, червоні квіти терену, весна. Але зенітки й далі палять.
Я напхала наплічник вугіллям — тягнула, мабуть, із півцентнера. І навіть так на зворотній дорозі обігнала загін солдатів. Уперше за ці дні я знову побачила зброю: два гранатомети, кулемет, коробки з амуніцією. Пояси-патронташі на хлопчаках нагадували варварські прикраси.
Близько обіду на нашій вулиці був похорон. Мені про це розповіла вдова аптекаря, яка туди ходила. Сімнадцятилітня дівчина. Уламок гранати. Відірвало ногу. Стекла кров’ю. Батьки поховали її в садку при будинку, за кущами смородини. Замість труни — шафа, в якій зберігали мітли.
Тож тепер ми вільні ховати померлих, де захочемо, — як у давні часи. Я мимоволі згадую, як у попередньому домі помер великий дог, якого зрештою теж поховали в садку. Але скільки ж галасу було перед тим! Власник дому, консьєрж, інші мешканці — всі повстали проти. А тепер от ховають людину, і ніхто не заперечує; думаю навіть, що для батьків у такій близькості є певна втіха. І от я вже впіймала себе на тому, що подумки розподіляю під могили ділянки на невеликому клаптику нашого саду.
16 година, у мансарді. Я пережила неймовірну радість. Щойно я навідувала пані Ґольц, щоб трохи її розрадити, і просто так, задля розваги, почала гратися телефоном. На свій превеликий подив, почула якийсь шум, хоч уже багато днів у слухавці було зовсім глухо. Я набрала номер Ґізели, яка живе в годині шляху звідси, в Берліні В., — і нас з’єднало! Гарячковий обмін репліками: ми не могли спинитися. Ґізелину фірму розпустили. Її начальник чкурнув кудись на Захід і після палкого прощання залишив їхню невелику громаду саму на себе. Про нас геть забули. Ми напружено вслухаємося в порожнечу. Ми зовсім самі.
По телефону Ґізела розповіла, що зараз їй рівно стільки ж, скільки було батькові, коли той загинув у Верденській битві під час Першої світової. Його вона ніколи не бачила. Але в ці дні, каже вона, багато про нього думає, подумки балакає з ним — так, наче скоро прийде і її час, і вони от-от зустрінуться. Ніколи раніше ми про таке не розмовляли; ми б соромилися відкривати своє серце. Тепер же найглибше спливає на поверхню. Прощавай, Ґізело, ми обидві прожили свої тридцять чи скільки там років. Може, ще зустрінемось при доброму здоров’ї.
Знову в підвальній печері. Понеділок, 20 година. Нині під вечір пролунали перші артилерійські удари в нашому закуті. Шипіння, свист, завивання «у-ї-іі». Раптовий спалах вогню. Перелякані крики в дворі. Спотикаючись, я кинулася сходами донизу і вже там почула, що снаряди впали перед кінотеатром. Ворог стріляє по нас. Хоча перед тим ходили чутки, ніби в росіян легша зброя. Ми вже сумніваємося, що американці застосують килимове бомбардування (чого всі так боялися): тепер бомби в Берліні накрили б і росіян.