Выбрать главу

Підвалом снують нові чутки. Дружина виробника лікерів знає начебто з дуже надійного і дуже таємного джерела (вона розповідає, а груди її при цьому підскакують), мовляв, янкі й томмі погризлися з іванами[8] і подумують тепер об’єднатися з нами, щоб знову вигнати їх із країни. Дошкульний регіт і суперечки. Лікерниця глибоко ображена і від злості переходить на свій рідний саксонський діалект. У свою квартиру і наш підвал вона повернулася тільки вчора, покинувши власний (доволі невеликий) завод лікерно-горілчаних виробів за Моріцплацом, де вона перед цим ночувала з чоловіком. Повернулася, щоб не здати позиції тут. Її ж чоловік залишився серед своїх пляшок і колб із дистилятами, а ще поруч із рудокосою Ельвірою, про що в підвалі всім відомо.

Поза тим і ми й далі дбаємо про запаси. Перед самим закриттям я роздобула в крамниці ще 150 грамів зернистого борошна. Раптом на розі крики і тривожний біг: біля Болле розвантажили машину і вкотили в приміщення бочки зі згірклим маслом, яке мають розподілити. По фунту на брата, і — що лякає найбільше — безкоштовно! За це просто ставлять печатку в картці. Це вже перша ознака паніки? Чи, може, голос здорового глузду з протилежного боку бюрократичних барикад? В одну мить перед крамницею виник натовп, у хід пішли парасолі й кулаки. Я кілька хвилин потовклася з усіма і за цей час краєм вуха почула щось про резерви, підмогу і німецькі танки, які начебто звідкись рухаються: одна жінка ніби чула щось подібне по детекторному приймачу[9]. А потім я вирішила, що масло маслом, а битися за нього я не хочу. Принаймні не сьогодні. Хоча скоро, може, й доведеться.

Тиха ніч. Десь далеко стрілянина й вибухи. В підвалі нині мертва тиша. Ані звуку, ані слова. Тільки хропіння й легке дитяче посопування з присвистом.

Вівторок, 24 квітня 1945, обідня пора

Жодних новин. Нас повністю відрізано від світу. Газ іще трохи є, але нема води. З вікна бачу натовпи людей перед крамницями. Досі гризуться через згіркле безкоштовне масло. Його і досі роздають, але тепер по фунту на одну картку. Я нарахувала чотирьох «шупо»[10], які втихомирюють бійку. Ще й задощило.

Зараз я сиджу на другому поверсі у вдови аптекаря на підвіконні. Вона щойно влетіла в хату, дуже знервована. В м’ясну чергу до Гефтера влучила бомба, просто посередині: троє загиблих, десятеро поранених. Але черга й далі стоїть. Вдова показує, як люди витирали рукавами краплі крові, що бризнули на м’ясні талони. А потім додала: «Ну, мертвих тільки троє. Хіба це багато, якщо порівняти з нальотом?» О, так, нас розбестили.

І все ж мене не полишає подив. Досить побачити кілька чверток яловичини чи шмат свинини, і навіть найкволіша бабуся вже не здасть позицій. Всі стоять непорушно, як мур; і це ті самі люди, які раніше стрімголов мчали в бункери, щойно десь у центральній Німеччині з’являться три літаки-винищувачі. Тепер же жінка хіба натягне на голову відро чи сталевий шолом. Цілі родини підміняють одне одного в чергах: кожен вистоює по кілька годин. А я все ще не наважуюся на м’ясну чергу: вона для мене задовга. А крім того, м’ясо треба відразу з’їсти — все, яке дістанеш. Мені здається, всі ці люди просто марять тим, аби досхочу й ситно наїстися востаннє, — останній обід перед стратою.

14 година. Щойно визирнуло сонце. Без жодної задньої думки я вибігла на внутрішній балкон й розсілася на своєму плетеному кріслі, щоб погріти кості. Я сиділа доволі довго, аж доки наді мною зі свистом пролетіла серія снарядів великого калібру. Один за одним пролунали вибухи. Я просто забула про війну! Голова взагалі на диво порожня: от щойно, пишучи, я здригнулася. Поруч щось гепнуло, шибка у вікні затремтіла. І знову в мене напад голоду при повному шлунку. Відчуваю потребу щось жувати. Чим тепер годувати те немовля, коли зовсім немає молока? Вчора в черзі, коли зайшлося про дитячі смерті, одна літня пані порадила, щоб найменшенькі смоктали добре розмочений у слині хліб.

Як же шкода маля, народжене у великому місті, коли руйнується такий тонкий механізм забезпечення його молоком. Навіть якщо матері знаходять якусь їжу й можуть самі підживитися, невдовзі їх чекатиме те, що безжально насувається на всіх нас: джерело засохне. На щастя, найменшому малюкові в нашому підвалі вже півтора роки. Вчора я побачила, як хтось потайки тицьнув матері до рук кілька печивок для дитини. Це вперше за ці дні хтось чимось ділився. Переважно ж усі ховають і затаюють своє, геть не думаючи про те, щоб щось розділити.

вернуться

8

Узагальнені назви серед населення на позначення солдатів ворожих армій: янкі (нім. Ami) — американські, томмі — британські, івани — радянські солдати.

вернуться

9

Детекторний приймач — найпростіший вид радіоприймача без зовнішнього джерела живлення.

вернуться

10

Нім. Schupo (від Schutzpolizei, «охоронна поліція») — підрозділи патрульної поліції в Німеччині періоду Третього Райху.