Дев’ята ранку, я в мансарді (усі мої припущення про час дуже приблизні; звірити його з годинником я не можу, тож живу поза часом.) Сірий ранок, надворі мжичка. Я пишу на підвіконні, що слугує мені за бюрко. Десь по третій просигналізували відбій. Я зняла сукню і черевики й завалилася в ліжко, яке тепер завжди незастелене. П’ять годин глибокого сну. Газу нема.
Щойно перерахувала свою готівку: 452 марки. Не знаю, що робити з такою купою грошей, адже єдині речі, які ще можна купити, коштують нещасні кілька копійок. А крім того, є мій банківський рахунок, на якому ще близько тисячі, — знову ж, через брак товарів, які можна було б на них придбати. (Коли я відкрила рахунок у перший рік війни, то думала, що зможу заощадити ще на мирний час і на навколосвітню подорож. Як же давно це було.) Деякі люди цими днями біжать у банки — у ті, що ще працюють, — і знімають усе, що є. Та який, власне, у тому сенс? Якщо ми зазнаємо поразки, то й марка піде на дно разом із нами. Врешті гроші — маю на увазі паперові, — лише фікція, нічого не варта, якщо впаде центральний банк. Я байдуже перераховую стос купюр. Вже скоро вони будуть цінними хіба як сувеніри. Образки з минулих часів. Підозрюю, переможці принесуть із собою власні гроші, покаравши нас. Або ж почнуть друкувати якусь військову валюту — якщо до цього взагалі дійде і нас не змусять гарувати за миску юшки.
Обід. Нескінченний дощ. Пройшлася пішки до Паркштрасе і додала до свого стоса «паперових образків» іще кілька. Прокурист[6] віддав мені платню за останній місяць, та ще й «відпускні». Ціле видавництво розтало в повітрі. Служба з працевлаштування закрилася: нікому більше не потрібні робітники, отож тепер ми самі собі начальники.
Здається, бюрократія може існувати тільки в погожі дні. Принаймні всі служби ліквідують, щойно починає дощити уламками снарядів. (До речі, зараз дуже тихо. Підозрілий спокій.) Нами більше не керують. І все одно якимось чином формується подобизна порядку — повсюди, в кожному підвалі. Коли бомба впала на наш дім, я сама була свідком того, як контужені, поранені й розгублені люди організовано відступають із місця події. Навіть тут, у цьому підвалі, панує дух порядку і ладу. Мабуть, це в самій природі людини. Певно, люди функціонують так іще з кам’яного віку. Стадні тварини з інстинктом збереження виду. У тварин це завжди самці — бугаї й жеребці, вожаки. Але в цьому підвалі доречніше говорити про кобил-вожачок. Скажімо, панна Бен чи та-таки спокійна гамбуржанка. Я до цих самиць не належу, та й у своєму підвалі не належала, хоч саме там усім керував міцний бугай, майор у відставці: він ревів на всіх навколо і не терпів ані жіночої, ані чоловічої конкуренції. Вимушена близькість у підвалі, коли, присівши, доводиться горнутися одне до одного, ніколи мені не подобалася — я завжди віддалялася й шукала закуток, де б можна було поспати. Але коли вожак подає сигнал, я щоразу слухаюся.
На вулиці я йшла поряд із трамваєм. Я не мала права сісти в нього, адже картки III ступеня в мене не було. При цьому трамвай був майже порожній: я нарахувала в салоні вісім осіб. І водночас сотні людей рухалися паралельно з ним під проливним дощем, хоча трамвай, який усе одно мусив дотримуватися маршруту, спокійно й радо усіх умістив би. Але ні — див. вище: принцип порядку. Його глибоко вкорінено в нашій природі; ми покірно слухаємось.
У пекарні я купила булочки. Полиці в крамницях наче повні, паніки поки не видно. Після цього я пішла в службу з видачі карток. Сьогодні особам із прізвищем на мою літеру штемпелювали картки на картоплю від 75 до 77. Черга просувалася несподівано швидко, хоча замість групи, як зазвичай, нині з печатками сиділи тільки дві жінки. Вони навіть не дивилися на картки й ставили печатки механічно, як машини. Для чого взагалі це штемпелювання? Ніхто не знає, але всі сюди приходять і роблять це, сподіваючись, що в цьому є бодай якийсь сенс. Як написано в оголошенні, 28 квітня буде останній день для літер X—Z.
Під дощем у напрямку міста поволі котилися вози, вкриті наскрізь мокрим брезентом, а під ним — солдати. Я вперше побачила живих фронтовиків: брудні, з сивими бородами, старі. Тягнули їх невеликі конячки, потемнілі від дощу. Вози вантажені сіном. Це вже не нагадує моторизований бліцкриг.
6