Дорогою додому я проникла в покинутий сад професора К. за чорними руїнами його дому, зібрала крокуси і нарвала бузку. Частину зірваного віднесла пані Ґольц, з якою ділила помешкання в попередньому будинку. Ми сиділи одна навпроти одної за мідним столиком і балакали. Точніше, перекрикували стрілянину, яка саме почалася. Пані Ґольц, надламаним голосом: «Квіти, які ж пре-крас-ні квіти…» Її обличчям котилися сльози. Мені теж було паскудно. Краса зараз болить. Ми по вінця повні смертю.
Нині зранку я думала про те, скількох мертвих уже бачила. Першим був пан Шерман. Мені тоді було п’ять, йому — сімдесят: срібно-сивий на білому шовку, свічки в головах. Поважно і піднесено. Тоді смерть була врочистою і красивою. І так аж до 1928 року, доки Гільде і Кете П. показали мені свого брата Ганса, який помер за день перед тим. Він лежав на канапі, наче купа ганчір’я, підборіддя підв’язане синьою хустиною, коліна зігнуті, — мотлох, ніщо. Згодом були мертві родичі, посинілі нігті між квітами і вервицями. Потім — кривава каша з чоловіка в Парижі, якого переїхала машина. І ще замерзлий у Москві-ріці…
Мертвих — так, але самої смерті я поки не бачила. Цей досвід мене ще чекає. В те, що це спіткає і мене, я не вірю. Я вже стільки разів уникала смерті, що почуваюся захищеною. Мабуть, більшості знайоме це відчуття. Бо як би інакше я уникнула всіх цих смертельних небезпек? Як відомо, загроза життю додає життєвих сил. Я палаю яскравіше й потужніше, аніж до бомб. Кожен новий день життя — день перемоги. Тобі знову вдалося вижити. Ти вистояла. Ти тягнешся ще вище і ще міцніше стоїш ногами на землі. Тоді, коли на нас уперше посипалися бомби, олівцем я написала на стіні кімнати латинську фразу, яку ще пам’ятала:
Тоді ще можна було писати за кордон. У листі до друзів Д. у Стокгольмі я, хизуючись власною витримкою, а почасти і для того, щоб додати собі сил, процитувала цей вірш і написала про те, яким бурхливим є наше загрожене існування. При цьому я відчувала деяку зверхність — так, наче я вже доросла і пізнала саму сіль життя, а розмовляю з наївними дітьми, яких належить захистити.
Неділя, 22 квітня 1945, перша ночі
Я лежала нагорі в своєму ліжку, крізь розбиті шиби задувало, я потроху куняла; в ногах — цеглина, яку я не одну годину гріла на крихітному газовому полум’ї. Близько восьмої вечора в двері постукала пані Леман: «Спускайтеся, сигналів тривоги більше не буде. Сирени вимкнули. Всі решта вже внизу».
Як навіжені ми злетіли сходами донизу. Каблук раз зачепився за край сходинки. Я до смерті злякалася і тільки встигла вхопитися за перила. А потім далі вниз. Ноги підкошувалися. Серце калатало, а я наосліп рухалася всуціль темним коридором, доки намацала клямку від дверей підвалу.
Всередині — нова картина: люди повдягалися. Всюди подушки, ковдри, розкладні крісла. Я ледь протиснулася до того місця, де сиділа. Радіо мовчить: із аеропорту жодного сигналу. Блідо мерехтить гасова лампа. Падає кілька бомб, потім настає тиша. З’являється Зиґізмунд, і досі сповнений переможного духу. Шторник Шмідт бурмоче щось про Бернау і Цоссен, які вже начебто зайняли росіяни; Зиґізмунд натомість торочить, що скоро все зміниться. Ми тихенько сидимо, години тягнуться, артилерія гуркоче — то далі, то ближче. «Не йдіть більше на свій п’ятий поверх», — переконує мене вдова аптекаря і пропонує переночувати у своїй квартирі на другому поверсі. Ми деремося вгору гвинтовими сходами (раніше це був «вхід для прислуги та постачальників»). Вони вузькі й стрімкі. Під ногами хрускотять скляні уламки, у відкриті діри задуває. Канапа при вході в комірчину біля кухні приймає мене й дарує дві години сну під вовняною ковдрою з незнайомим запахом. І так десь до опівночі, коли неподалік знову почали падати бомби й ми втекли в підвал. Жалюгідні й довгі нічні години. Я надто втомлена, щоб ще щось писати тут, унизу…
Наступний ранок, близько десятої, мансарда. Майже до четвертої ми терпляче вичікували в підвалі. Я сама видерлася на своє піддашшя, нагріла бурякову юшку на благенькому полум’ї, почистила картоплю, зварила останнє яйце, що лишилося, — точніше, з’їла його майже сирим, і збризнула себе рештками одеколону. Кумедно: як багато речей нині доводиться робити востаннє — востаннє в перспективі осяжного майбутнього, до наступного разу, який настане, швидше за все, нескоро. Де мені дістати нове яйце? А парфуми? Тож я дуже усвідомлено, дуже врочисто переживаю ці насолоди. Після цього я вбраною залізла в ліжко і заснула, різко зриваючись після кожного неспокійного сновидіння. Тепер час на закупи…
7
«Хай світ завалиться — уламки // Вб’ють його, все ж не навчивши страху». (До Августа // Квінт Горацій Флакк. Оди / Переклад Андрія Содомори. — Горацій. Твори. К.: Дніпро, 1982).