Скочив і забігав по хаті. Хаті в горах, порожній і вихололій, в якій хоча горів у коминку вогонь, але зовсім не гасив холоду. Надсадно вила за вікнами заметіль, і мені в голову почали вкладатися думка по думці.
Отож що відбувається? Завершення руху якогось великого, прокресленого в часі кола. Потужна сила, не визначатимемо, лиха чи висока, послала мені видимість того, що я шукав (Вікторія), але не тільки, бо послано мені й інше: реальне його втілення (жінка в блакитному на сніговому тлі). Отже, Вікторія тільки зовнішньо нагадує мені жінку, яку безнастанно розшукую у всечассі, і я не врахував, що за стільки років вона цілком могла змінити свою подобу. І вона її змінила. Подібність же Вікторії до тієї, з романтичної доби, навіть повторення ситуації із хатами в горах — це ж надання мені нової можливості згадати про свою давню, у предках закріплену вину. А може, це нове для мене випробування, поштовх до чинення нового зла? Жінка ж у блакитному — це, може бути, саме та, яку шукаю, бо саме вона рушила на розшуки мене, відтак, не відштовхнувши її, міг би від того давнього зла й вини своєї звільнитися. Ось чому я вийняв з кишені Вікторіїного телефона і старанно його пошматував — таки ніколи їй не потелефоную. З другого боку, усвідомлював, що повівся із жінкою в блакитному, як це сказала й моя дружина, правильно, адже те, що ми зустрілися в часі, знаменує не нову можливість нашого поєднання чи примирення, а тільки кінець нашої історії.
Коло докручувалося, і переді мною знову замаячила постать убитого колись мною любовного суперника — стояла в снігу на скелі в чорному циліндрі, і вітер розвіював його накидку-плаща. Оце й був образ завершення мого активного діяння в цьому світі, можна назвати це — приходом старості, тобто часом чекання смерті та супокою. Я ще міг би продовжити активний чин, прийнявши поклика Вікторії, отже, почати нового витка власного лихочиння в часі, який знову протягнеться бозна-скільки літ чи століть. Але цього вже не вчиню — душа моя втомилася. Тому я й подер її телефона, а це значить, що хату в горах чи ж кін дії таки покинув.
Так, нарешті я все зрозумів. Нарешті дов'язав усі вузли й нитки цієї дивної історії. За весь час, за всі ці майже два століття, що минули від иередромантичної чи романтичної доби, лишень раз, так, тільки раз єдиний, вона вийшла до мене із снігопаду й пішла назустріч, хоч як важко було їй те вчинити. Вийшла мені назустріч жінка в блакитному, що її я уздрів на сніговому тлі, але ні їй, ані мені розрішення наших проклять знайти не вдалося — життя тим і дивне, що ніколи ніяких розрішень не приносить і не визнає.
І ще одне, вельми істотне. Чи не є і ці мої умовиводи хибні та ілюзорні, як і ті попередні, в трамваї, і чи не зруйнує їх в основі якась нова непередбачена зустріч? Цього не відаю, але одне відчуваю: мені вдалося хоча б трохи, хоча б на цаль наблизитися до істини, хоч істина, як відомо, ніколи не буває пізнана та приступна. Важливий, очевидно, не так приступ до неї, хоч і до цього люди відвічно прагнуть, а таки наближення, бо коли б це сталося, вона б перетворилася у дим, як дорога. Дорога через засипані снігом гори, дорога, якій немає кінця, хоч кожну справу чи дію кінець таки вінчає. Але й кінці не що інше, як тільки різновид нашої екзистенції.
Конча-Озерна — Київ 1997р.