— Щось люті сьогодні комарі,сказала Оксана.
— То, може, побіжимо?
Ми побігли, але через задуху скоро зупинилися — було це перед греблею, що перерізувала нашу меншу річку.
— Що ти думаєш про Зою? — раптом спитав я.
— А що про неї думати? Нещасна вона, — розважно, як завжди, відказала Оксана. — Це коли б вона була бридка на обличчя, то куди б не йшло. А як їй жити з таким обличчям?
Оксана мала рацію. Але важке почуття й тривога в мене не зникли. Не зникли вони й тоді, коли цілувалися на прощання. Я хотів повторити свою спробу, спустивши руку до ніг, але її було рішуче і владно відбито.
— Перестань! — сказала вона. — Дихати нічим!
І ми розійшлися. Темінь стояла довкола густа й лахмата: чомусь не горіли ліхтарі і не світилися вікна, — очевидно, вимкнули світло чи сталося щось на електромережі. Ліхтарі світилися аж біля мосту через Кам'янку і на дорозі, посилаючи сюди списи променів, але тьми не розріджували. Я хотів піти повз Білий дім, де жили Геннадій та Зоя, але відчув незрозумілий острах: здалося, що вона стоїть перед тим домом, самотня й темна, ніби стовп, і чекає на мене. Чому на мене?
4.
Електрики й справді не було, мати світила свічку. Чекала на мене з вечерею, але я був ситий, — єдине, чого бажав: дотягтися до постелі, впасти і рушити в темряву ще глибшу і безпрогляднішу, ніж ця: на дворі чи в мене в кімнаті. А ще перед сном я хотів трохи подумати. Про те, що оповів мені Юрко. Лихий мій настрій не минав. Бо й справді, що буде, коли горбунка Зоя від Юрка завагітніє? Чи не вчепиться у нього, як учепилася в мене Клавка? Що тоді чинити Юркові? Тікати в золотошукачі? Ситуація була важка. Ми — не безгрішні, кожен святенник міг би нас підставно засудити — оті наші ігри, обмін дівчатами, нестатечність. Девот міг би засудити Марту за її надмірну поступливість, як і наші хлопчачі балачки, — аж ніяк не скромні, за компанію нашу, де все просто й погоджено; і, хоч були ми в стосунках одне з одним вільні, але зіпсутими годі нас називати: не хотіла, наприклад, Оксана ні з ким входили у фізичні зносини, то й не входила, і ніхто їй того не брав за зле: бажала того Марта, то й робила: не виявляла Лєна до мене прихильності, я з того не журився — ми оминали одне одного. Просто ми — молоді, хотіли весело, з пригодами жити, але зла ні світові, ні один одному не чинили, а по-своєму одне одного шанували. І от, коли вірити Юркові (а чому б йому не вірити), у наші ігри ввійшло якесь насилля. Вдерлась у нашу компанію оця горбунка Зоя, і ми вперше відчули в собі та у світі якусь тривогу й пітьму. Це все існувало ще по передчуттях, Юрко розповів надто мало, але чи не досить? «Я був брутально, брутально зґвалтований!» — почувся мені його схвильований голос.
Але цих думок я не додумав, був зморений гулянкою, випитим та з'їденим, тривогою та лихим настроєм — такого в нас ще ніколи не траплялося, — тож поринув у пітьму безвигляднішу, ніж надворі чи в моїй кімнаті, все перед очима попливло, якісь барвисті смуги, кола, лекала, звинуті й розпрямлені нитки, чи шнурки, чи кодоли, оилила пластмаса, сталактити, що звисали бурульками чи стовпами, роззявлена паща печери, в яку і впливав, наче риба, а там попереду роззявився величезний зубатий рот, як в акули, і той рот раптом ковтнув мене, і я вилив у кімнату без вікон і дверей, але стояв там стіл, і па столі світилася свічка. І ввійшла мати, хоч вікон та дверей не було, буденно спитала, чи вечерятиму, а коли я відмовився, безшумно відпливла у пітьму. Тоді виступила із тьми в купальнику Оксана, але заговорила чомусь голосом Юрка і сповістила, що ми вчинили велику дурницю, впустивши у свій гурт горбунку Зою, вона-бо не людина, а наша смерть.
— Що ти мелеш? — із жахом вимовив я.
— Те, що знаю, — мовила Оксана голосом Юрка. — Ну, може, не так, що повмираємо, але щось у нас помре. Наприклад, померла вже Юркова невинність, потім помре невинність моя, потім наша компанія, потім твоє бажання жити весело і безтурботно, потім помре наша наївність — хіба мало?
Після цього пасажу Оксана иродефілювала иереді мною, як манекенниця, граційно переплітаючи крок.
— Значить, вона фатальна? — вигукнув я.
— Звісно що фатальна! — сказала Оксана голосом Юрка, і звук того голосу почав битися об гладкі боки риби, в нутрі якої я сидів біля столу із запаленою свічкою, біля Оксани, котра ще раз продефілювала переді мною, відверто демонструючи не так свої знадності, як купальник. Але раптом вона зупинилася, повернулася до мене, злякано зириула і почала жовтішати й нерухомо завмерла, ніби манекен чи лялька. Отоді я побачив Зоїне обличчя, що випливало із тьми, — чудове, дивовижне обличчя із тріумфуючою посмішкою, яке було підвішене на шворці, ніби надутий пухир чи кулька, і кульку ту тримала Оксана, все ще звосковіла, все ще в купальнику, і кулька та похитувалася біля округлої гладкої стелі — ніби в тунелі ми пробували.