— Що ти говориш? — ще більше здивувався я.
— Та це й не розказать! Понімаєш!.. Нє, попробуй сам, то взнаїш... — Він знову замовк, їхали якийсь час мовчки.
— їрунда якась вийшла, — знову заговорив Геннадій, криво всміхаючись. — Понімаєш, я ж не пацан... І ускочить з нею не хотів... А вона мене висмоктала, понімаєш?..
— Не стримався? — обережно спитав я.
— Ну да! — сердито сказав Геннадій. — Я 6 її, заразу, за це розірвав... Це ще мені пришиє... їрунда вийшла... Я тепера до неї близько не підійду, пойняв?..
— Діло твоє, — мовив я.
— І коли вона буде в компанії, мене нема, пойняв! Отакий це дуб!..
— ДЦе й зелений, — показав я зуби.
— Попадешся на цю пилочку, то не либитимешся! — зло прорік Геннадій. — Думаю, що вона й на вас з Олегом оком накинула... Не будьте такі дураки, як я.
— Так, дуб! — мовив я.
— Ще й зелений! — без усміху обізвався Геннадій. — Інтересно з бабами, коли приятно... І їй і тобі... А це чорті-шо! Так і угробиться можна.
— Не перебільшуєш?
— Попробуй, тоді побачиш, — буркнув Геннадій. Вантажівка з'їхала до Чуднівського мосту, і Геннадій зупинився.
— Вскочив я, мов пацан, — сказав Геннадій.
— Не журись, якось буде! — потис я його руку біля п'ясті. — Пока!
— Котись! — мрукнув Геннадій.
Я «покотиься», тобто вистрибнув із машини й почав допомагати дівчатам злізти. Але вийшло так, що горбунці Зої допомагав Олег, а я — Оксані та Лені. Здається, Олег сам до того рвався: чи не причарувала вона там його, в машині? Зрештою, й до мене вона скерувала оті палючі бляшки, але цього разу їхній блиск мене не дійняв — я був насторожений. Здається, вона це помітила, бо побачив на її вустах півзневажливу усмішку.
І ми всі ніби пригасли. Спершу провели додому Зою, а тоді розійшлися кожен зі своєю дівчиною.
— Що там тобі Геннадій розказав? — спитала ніби байдуже Оксана.
— Такого дівчатам не розповідають, — мовив я.
— А мені її жаль, — протягла якось печально Оксана. — Вона розумна і хороша дівчина, тільки що бідолашка...
— Може, й так, — згодився я і додав не зовсім чемно: — Але пальця цій бідолашній в рота не клади!..
— То й не клади! — мовила коротко Оксана.
Ми зупинилися біля її будинку. І тут я раптом відчув, що вона вже не така нашорошена й холодна, як була в лісі: такі речі я миттю пізнавав. Обійняв її, і її руки ніжно й тепло обвели мені шию.
— Не сердишся на мене? — спитала тепло.
Але я не мав часу відповідати, нашукав її вуста і втонув у них із тією ж пристрастю, яку відчував у лісі. І губи її по-справжньоМу віддалися. Не так, як це бувало в нас при «лінивому коханні», а з тим самим палом, який відчував і я. Тоді моя рука опустилась униз і відшукала її лоно. Але там був купальник. Клятий купальник! Оксана вирвалася з моїх обіймів і з тихим смішцем кинулася геть. Одне вона забула цього разу сказати, що таких речей не роблять, коли не люблять. І мала рацію.
7.
Не гадаю, що горбунка Зоя була фатальною жінкою. Про таку я колись бачив кіно, грала Софі Лорен. Дія відбувалася під час війни у льотній частині. Той із літунів, який сходився із фатальною жінкою, що її грала Софі Лорен, рушаючи в бойовий політ, не повертався. Однак це не могло вбити притягальної сили тієї жінки, і чоловіки йшли на неї, як метелики на вогонь.
Була одна фатальна жінка і в нас на околиці. Маленька, миршава, з круглим дитячим личком, із сірим рідким волоссячком, з широко розплющеними, ніби здивованими очима, вона вже тричі виходила заміж, понісши від кожного з чоловіків по дівчинці, що всі стали як дві краплі води схожі на матір, і щороку щасливо ховала своїх умерлих супряжників. Якось так виходило, що вмирали чоловіки, коли вона ще не розроджувалася, отож за труною кожного вона смиренно і заплакано двигала величезного свого живота, і всі її, навіть я, безумовно жаліли. Четвертий чоловік, який їй трапився, не боявся ні Бога, ні чорта, був, як то кажуть, заводовий п'яниця і пристав до неї, бо не бажав працювати, а вона його й годувала й поїла. Він повноголосо заявив на околиці, що історія з попередніми чоловіками його жінки (звали її Муся) — «случайность», і що він докаже, бо йому з «Мусінькою харашо». Коли відбувалася ця історія, що її оповідаю, вислід його похвалок не був вияснений, але Муся вже ходила з маленьким круглим животом, в якому зачинала путь житейську нова дівчинка, четверта; забігаючи наперед, скажу, що доля не оминула й цього п'яницю, і Муся, вже з величезним животом, ридаючи, провела в останню путь чергового нещасливця — він утопився, бувши смертельно-п'яний. Потому Муся тяжко заріклася більше заміж не виходити, бо їй, як вона сказала, цього нещастя досить. Зарік свій твердо виконала, хоч претенденти на її руку, як не дивно, знаходилися, тобто були не проти одружитись із жінкою з чотирма дітьми і з такою сумною славою — чистий, можна сказати, фаталізм. Муся напевне була носієм смерті, але мимовільним, бо сама від цього страждала. Коли ж відбувалася ця історія, про фатальність горбунки Зої я ще не мав підстав гадати, бо Юрко, перша жертва Зоїна, тільки через рік потрапив до хурдиги, тобто у нещастя, а весь цей час із нею, як уже говорилося, ніяких стосунків не мав, та й вона до нього претензій також не виявляла. Зрештою, відбувши свій строк, Юрко щасливо повернувся додому, одружився, має сина і на долю свою не нарікає.