Отже, я зустрівся якось увечері з Оксаною, і ми рушили у звичну нашу прогулянку зі статусом «лінивого кохання» — після певних поступок дівчина мене ближче до себе знову не допускала, хоч ходила на побачення цілком охоче. Через це наші стосунки з Оксаною не були аж такі, щоб я міг розповісти, що виробляла горбунка Зоя із хлопцями з нашої компанії (яка вже цілком розпалася — чи не був це ще один акт Зоїної помсти?), для такої відвертості треба було інтимнішої близькості, ніж та, що ми її мали. Отож ми ішли, скромно взявшись за руки, у чудових синіх сутінках, і мирно теревенили, власне, балакав я, а вона мило мені підтакувала, до поцілунків і нових спроб фізичного зближення ще не доходило, отже, момент для розмови догідний. Поступово між нами починала прочуватися все більша злагода, і я вирішив використати цей момент, запитавши раптово:
— А знаєш, що й Олег упав жертвою горбунки Зої?
— Чому думаєш, що жертва Олег, а не Зоя? — легко обурилася Оксана.
Реакція була нормальна: діяла жіноча корпоративність.
— Хай буде так. То ти знаєш?
— Знаю! — просто сказала Оксана. — Зоя мені розказувала. Я зчудувався. Невже Зоя їй оповідала про все так відверто,
як мені Олег?
— Коли б не хотіла, не була б жертвою, — сказав я. Оксана мовчала, як непорушне божество.
— Мене одне цікавить у цій історії, — спитаь я. — Навіщо їй це? Вона що, аж настільки зіпсута?
— Ну, знаєш! — сказала Оксана. — Ви, хлопці, коли йдеться про дівчат, нічого не розумієте.
— Отож хочу зрозуміти! — сказав я. Оксана мовчала.
— Не хочеш, щоб розумів.
— А нащо це тобі? — вона зробила наголос на «тобі».
— Бо дивно.
— Ну, коли хочеш знати: вона зовсім не зіпсута.
— Як же це пояснити?
— А як собі хочеш, — сказала сакраментальне і знову замовкла.
— Виправдовуєш Зою? — спитав обережно я.
— Нема чого виправдовувати, — сказала Оксана і раптом додала. — Ти що, теж на неї око поклав?
— Коли 6 поклав, давно був би з нею, — відверто мовив я. — Вона ж не така недоступна, як ти.
Оксана зирнула на мене, в її очах я побачив спалах.
— Не хочеш про те говорити? Оксана мовчала.
— Чому не хочеш про те говорити?
— Бо ви, чоловіки, нічого не розумієте, — сказала безапеляційно Оксана.
— А ти мене до неї не ревнуєш?
— Я на тебе прав не маю, — мовила тихо Оксана. — Ти мені нічого ще не сказав.
Мені знову захотілося чортихнутися, але я, звісно, стримався.
Оце й уся наша розмова. Інформації із неї я виніс «нуль» — і готовий був згодитися, що ми, чоловіки, і справді нічого не розуміємо в жіночій психології, коли б не було це все так елементарно. .
До речі, того вечора Оксана була ще стриманіша, ніж завжди. Коли я її цілував, вона опиралась, і навіть спробу торкнутися грудей, що вже було мною завойоване, а нею прийняте, відсікла, різко відкинувши мою руку. Я не нарікав: та наша розмова, очевидно, її насторожила. Я розумів, що Оксана в такий дивний спосіб воює за мене, можливо, супроти горбунки Зої, — хотіла їй протиставитися, а, отже, завоювати мене. Коли так, дівчата щось розуміють у чоловічій психології, а щось ні. Принаймні я не сумнівався, що Оксана ревнувала, але така вже була її горда природа, і тут я перед нею схилявся. Але водночас, мені її ставало жаль, бо в такий спосіб особі жіночої статі оборонити свого облюбленця від зазіхань сильнішої конкурентки навряд чи вдасться. Я був розчарований і розмовою з Оксаною, і її неприступністю, через що в душі моїй поселився холодок. Однак, не треба лукавити: я добре знав — варто мені сказати дівчині ті кілька ритуальних слів, на які вона настійливо чекає, або ж виявити більше енергії, і вона поступиться, але в цій ситуації я сам того не хотів зі спонук для мене не до кінця збагненних. Це мушу зазначити, бо об'єктивно виходило, що Оксана не ставала иерепинним бар'єром між мною та горбункою Зоєю.