І я читав лекцію в тому звичному студентському шумові, коли десять чоловік тебе слухають, а сорок ні; тема була мені цікава, нею впивався і співав, як соловей на всохлій гілці, вирізняючи з маси облич приємне, порожевіле личко гарненької студенточки, якій я увіч у якийсь загадковий і абсурдний спосіб подобався, хоча, кажучи самокритично, важко знайти в моїй персоні щось еротично-иривабливе. Але мене, зрештою, це не обходило, хоч би з тієї рації, що, коли ще може існувати таке зрожевіле супроти тебе личко, ще не все в цьому світі загублено, тобто ти жива, а не напівмертва істота, і, хоч уподібнюєш себе до сухої гілки, правда, із солов'єм, — це не більше, як самоприниження — солодке, мушу визнати, бо в нього ані на мак не віриш. Не певен, що й та студенточка слухала мої силогізми, швидше сприймала голоса, як солов'їні трелі, — вони нам приємні, але чи вміємо розкласти їх на зрозумілі слова? Та й це не мало істотного значення, а тільки те, що такі зрожевілі щічки існують, а ще дев'ятеро справді серйозних очей, яким моє силогізмічне творення дає розумову поживу, — в цьому, зрештою, й бачу немарність своєї роботи.
На обід я їхав тим-таки трамваєм, уже не так набитим, і вже нічого блакитного до нього не виливало: мав кілька годин вільного часу, отож міг поринути в себе — найкраща, до речі, форма відпочинку, адже після двох пар я таки втомився, бо ніколи не ставився до лекцій формально, а таки виливав через них усю накопичену енергію, як міг та вмів; саме тому, очевидно, мав репутацію доброго викладача і не бажав її втрачати: втратити легко, важче здобути. Отож поринув у містичний транс, тобто глибоку задуму, цілком виключившись із дійсності; цьому сприяло й те, що дістав змогу сісти, та ще й біля вікна — чудова нагода для усамітнення. І мені невідь-чому привиділася старовинна вуличка у невідомому місті, можливо, й не в Україні, але будинки якої були мені напрочуд знайомі. Була вузька, будівлі без портиків, далі — якась ніша в стіні, потому — дзвіниця з невеликим обеліском, сама дзвіниця стояла на горбку, оброслому деревами. І саме тоді, коли йшов тією загадковою вуличкою, над головою розчинилося вікно, власне не розчинилося, а піднято раму (у нас таких вікон нема), і з'явилася жінка, яка достеменно мала те ж обличчя зі сну, і голосно гукнула:
— Рудольфе!
І я звів голову (саме тоді побачив оте знайоме й чудове в своїй незвичайності лице): жінка мала густе кучеряве волосся, що хвилями спливало на оголені плечі; сукня — із глибоким декольте — була з часу кінця XVIII чи початку XIX століття, риси обличчя тонкі, вишукані, ніс із тремтливими ніздрями, і по-особливому чарівно сяяли чудові блакитні очі.
— Ви мене? — спитав я, не маючи сили відвести погляду від тієї вроди.
— А ви Рудольф? — спитала жінка.
— Так, пані! — мовив я.
— Вибачайте! — сказала жінка, говорили ми німецькою мовою. — Я кликала не вас...
— Але прошу, пані, — мовив я, роззираючись. — Крім мене, нікого на вулиці. І моє ім'я справді Рудольф.
— Так гадаєте? — спитала жінка, загадково всміхаючись. — Тоді ви глибоко помиляєтеся...
На цьому моє видіння обірвалося з тієї прозаїчної причини, що я під'їхав до своєї зупинки і треба було висідати.
Загалом кажучи, я не фантазер. Але часом ним буваю, особливо тоді, коли звичний ритм існування так чи інакше порушується.
Тоді й справді ніби переношуся в інші часові площини; зрештою, якщо людина під час сну так само може жити, діяти й говорити в площинах, цілком одмінних від реальних, то чому не може статися й такого? Тим більше, що ота стародавня вуличка з будинками без портиків, але які злились у цілковиту стіну із якоюсь нішою у ній, ота дзвіниця з невеликим обеліском на горбку, обросла деревами, чомусь увижалися мені не раз: збагнути причини цього мені годі, але так воно бувало.
Зійшов із трамвая й подався вниз уже своєю, реальною вуличкою, заставленою сучасними дев'ятиповерховими коробками, в одній із яких мав для існування власну клітку. Й мені раптом здалося, що хтось за мною стежить, а це таке гостре й непомильне почуття! Відтак у тобі все напружується — починаєш невідь-чому турбуватися, хоча не веду ані кримінального, ані потаємного життя — так, наприклад, і досі не завів собі коханки та й не дуже прагну її заводити(«заведи коханку — примнож собі клопотів», — любив казати), а те, що часом помічав зрожевілі щічки якоїсь студенточки, не мало жодного значення, хіба самоутішне: в моральному статусі викладача, якщо він людина порядна (а серед нас — люди різні), є одне тверде правило: із студентками романів не заводити. Отож, відчуваючи, що за мною стежать, злегка стурбувався, адже твердо знав, що жодних підстав для того таки й справді не мав. Відтак перше, що мені спало на гадку: а якщо це та жінка в блакитному? Думка була безглузда, тим більше, що після короткочасного ранкового збудження я встиг про неї забути. Жахливо хотілося обернутися, але стримав себе: одне, щоб не виглядати вар'ятом (принаймні у власних очах), а друге — вирішив обережно озирнутись при повороті у двір свого дому.