Так я і вчинив. На вулиці були перехожі: одні йшли в мій бік, а інші в протилежний, серед них, однак, нікого в блакитному. Були й жінки, й чоловіки, й діти, але всі виглядали стандартно і жодної підозри не викликали. Тому вилаяв себе і сказав: коли не отямлюся, то це шизофренічне навадження зможе мене й подолати. І тільки тепер помітив: звичайно, коли виходжу з трамвая, запалюю сигарету, але тепер цього не зробив, хоча мені страшенно хочеться палити. Отже, я чимось стривожений, у якийсь спосіб навіть розладнаний, коли починаю зраджувати свої звички. А вже це зле.
4.
Саме ці маленькі гризоти спричинили, що я вирішив бути великодушний щодо жінчиного варива і таки покористуватися ним. Витяг каструльки, як це було наказано вранці, але, коли підняв покришку тієї, де була юшка, вона в мене захоплення не викликала — якась блідо-жовта бовтанка: моя жінка мала переконання, що страви мають бути не масні і без жодних ароматичних приправ, за винятком сушеного кропу. Підняв другу покришку, там, у сірому, застиглому соусі, лежали задублі («здохлі», — я казав) шматочки пісного м'яса, з якого ретельно вирізано все житля і товщ, тобто те, що в м'ясі найбільше любив. Тому зітхнув, упокорився, власне не упокорився, поставив обидві каструльки назад до холодильника, вийняв три яйця, молока, сала — яйця розколотив, змішав з борошном і гарненько все те засмажив разом із цибулею. І вже коли ця суміш смажилася, відчув, як шлунком моїм пойшли солодкі спазми і заволали там голодні труби. Врізав добрячого кавалка хліба і те все з великим задоволенням умолов, відчуваючи за спиною розкіш порожньої квартири і що ніхто мені не дорікне за чудові (жахливі, на жінчин густ) харчові запахи, бо вони, мої бідашні жінки, дружина й дочка, воліли, щоб їжа була без жодного запаху; для мене завжди було дивно, що саме безпашна їжа їм подобалася, бо мені саме запах давав збудження й бажання той харч поглинути. Після того повільно пив каву, покурюючи, всупереч грізній забороні; двері до кухні при цьому зачинив, а вікно, незважаючи на холод, відхилив — і було мені тепло й затишно, кава чудово поєднувалася із смаком тютюну, до речі, вона також чудово пахла. «Ні, — подумав я, — жити в цьому світі можна, не треба тільки труїтися дрібницями життя, передусім побуту, а, навпаки, постійно вивищуватися духом, тобто міркувати про речі високі чи й фантасмагоричні, хоч би про ту стародавню, здається німецьку, вуличку, на якій побував, коли їхав у трамваї". Отож пив каву, вільно грався димом, зовсім не боячись, що мене вперіщить по голові сталевий жіночий покрик й вижене на балкона, а там, на балконі, холод і сніг, і сніг на цілому світі, і в ньому, ніби шматок криги, — блакитна жіноча постать, яка невідь-чому починає мене не те що хвилювати, а якось дивно псувати мені життя. І я блаженно подумав, що жінки — ніби музика, їх приємніше сприймати здаля, як оту, приміром, зрожевілу студенточку, а коли до них наближатися, чудова музика перетворюється у здохлу їжу в перестуджених у холодильнику каструлях, яка може викликати апетит або ж у голодуючого, або ж у людини, якій байдуже що їсти: червону ікру чи лайно. Відповідно й та блакитна жінка на сніговому тлі була прекрасна, і це ще питання, чи такою виявиться, коли побачу її обличчя. «А коли її обличчя, — блаженно подумав я, — те саме, яке бачив уві сні? І таке саме, яке бачив у виджені під час трамвайного марення?» Тоді це ще питання, чи такою ж прекрасною здасться, коли 6 я з нею заговорив, адже й це закон: найпрекрасніша жінка тоді, коли мовчить.
Ці думки, ясна річ, були утровані, може, й трохи жонофобні, але в той час, коли після тригодинного говоріння відчував тишу, попивав чудову каву і не менш чудовий тютюновий дим, вони були мені приємні й по-своєму втішали й гармонізували мене. Але й інше відчувалося: коли б дотримався заведеного в цій хаті ладу, тобто коли б, пообідавши здохлою у заморожених каструльках їжею, вийшов покурити таки на балкона, то чи побачив би жінку в блакитному? Чомусь був певний, що побачив би. Це, до речі, легко можна було 6 перевірити, але не бажав рухатися, бо в мене поступово наливався сон чи, точніше, бажання передрімнути, а коли б на того балкона поліз би й ту жінку побачив, то про ніякий пообідній сон не могло б бути й мови — це вже я знав напевне. Тому почав думати про загадкове явище реінкарнації, тобто перевтілення душ, гадаючи: чи оте видження в трамваї не було виявом того, адже вуличка та жінка, яку на ній побачив, напрочуд мені знайомі, і вони перейшли в мою уяву не як проста фантасмагорія, а скоріше як спогад того, що було в іншому часі, про що свідчив хоча б одяг тієї жінки. Це були блаженні, а може, й ідіотичні думки, невідь-чому мене тішили, а коли так: чому маю від себе їх проганяти?