Не допив кави й не допалив сигарети, покинув каву холонути, а сигарету допалюватися у блюдечку, сам же, майже очманілий, поплуганив зватіле тіло до канапи, на яку солодко влігся, затишненько вгорнувшись пледом, притулив щоку до лагідної подушки, яка чомусь запахла мені снігом, і майже відразу втопивсь у снігових заметах, крізь які треба було пробиратися із важким наилечником, притому дорога вела вгору, по слизьких крутосхилах, відтак не йшов, а борсався й ліз, інколи й навкарачках. Зрештою, побачив узгір'я й на ньому засипану снігом хату, одне вікно якої світилося. Від хати назустріч мчав величезний, схожий на вовка, пес, він зупинився й почав радісно гавкати, і від його заіненої морди здіймалася легенька пара, а коли наблизився, захоплено стрибнув мені на груди, ладячись цілуватися. Але я суворо прикрикнув на нього. В цей час у хаті відчинилися двері, і в прочілі постала жінка в довгій і широкій унизу сукні, з голими плечима та з глибоким декольте, темне кучеряве волосся її розсипалося по плечах, а блакитні очі тепло палали.
— Не виходь роздягнута! — гукнув я, пес у цей час робив довкола мене кола, енергійно розкидаючи сніг, аж клаптями літав.
— Зачекалася, — сказала жінка, — та й хвилювалася, чи не трапилося чого?
— Зі мною не може нічого трапитися, — самовпевнено сказав я.
— Але ж, Рудольфе, — печально обізвалася жінка, — хіба раз з тобою всяке траплялося?..
— Але завжди приходив до тебе, — мовив так само впевнено.
— До часу, — озвалася жінка. — Все до часу, Рудольфе... Зайшла в дім, полишивши двері відчинені, а я зупинився на
ґанку, щоб роззирнутися. Пес так само перестав гасати, і ми на хвилю завмерли, дивлячись у мертвий сніговий простір, безрушний і застиглий, не так білий, як блакитний, із деревами, покритими шапками, з камінними виступами, також у сніговій одежі, навіть мої й собачі сліди поналивалися прозорою блакиттю, ніби водою, густішою, ніж та, що повивала пейзаж, через що чітко проступали на загальному рівному тлі.
— Чому не заходиш? — озвався з глибини жіночий голос. Я причинив двері, скинув наплечника й побачив, що в коминку
палахкотить вогонь, перед ним стоїть фотель із позолоченими підлікотниками, покритий ведмежою шкурою, друга шкура, здається вовча, лежала на підлозі. Жінка стояла біля фотеля і лила в мій бік синьою крицею погляду, а на вустах її тремтіла прегарна, але напрочуд сумна всмішка.
— Ось бачиш, — сказав я, — все гаразд, я до тебе й цього разу прийшов. Має бути так, як є... Тільки, Бога ради, не кажи, що все дочасне.
Прокинувся й довго не міг прийти до тями: перед очима плавали жовтуваті кола, а в голові потріскувало. І тут я зазначив, що й цього разу спав на лівому боці, через що в серці легенько поколювало.
5.
Усі презентації із фуршетом відбуваються однаково, і в принципі вони нудні. Наш завкафедрою, однак, цвів, як усі самонадіяні довбаки, адже героєм дня був таки він, а він непомірне любив себе відчувати героєм дня, тим більше, що всі виступаючі, за розкладкою, мали мастити його єлеєм, від чого широке, вусате, кругле обличчя шефа задоволено лишало. Певна річ, ніхто й не прохопився, що книга, яку видав, а в теперішній час книжкової кризи таке вчинити нелегко, бездарна, і призначення її котові під хвіст, і зовсім не мала великої загальнокультурної ціни, як це говорили лестуни, а серед них і я, бо наші студенти, як було констатовано, нарешті нібито одержали саме того посібника, без якого ніяк не могли б виповнити свою освіту, бо в книзі й нова методологія і по-новому розставлено акценти. Більше того, книга нібито цілком оригінальна (насправді по-школярському переписана, та й то за допомогою аспіранток) і в ній науково витворена глибока концепція. Здавалося, що з усіх, котрі тут зібралися, щиродушно вірив у правду тих слів лишень автор книги, а усмішки, якими обдаровували його колеги, були схожі на здохлу їжу в каструльках моєї половини. Зрештою, всі обличчя довкола — знайомі, за винятком однієї дами, на яку я не міг не звернути уваги.