По-перше, сіла в першому ряду (я ж був у президії, бо мені доручено вести презентацію), досить виказисто виставивши чудові ніжки з-під рясної картатої спідниці; по-друге, не виступала, а була тільки публікою; а по-третє, не назвав би її незнайомою. Так, саме це обличчя сьогодні двічі навідувалося мені у снах, з'являлося й пливло одірвано від тіла, світило ясною блакиттю очей, а це вже було, як визначив подумки, чорті-що! Саме тому вряди-годи кидав у її бік позири, вона це миттю засікла й почала відверто фліртувати, хоч я був супроти неї років на двадцять старший, але, коли між чоловіком та жінкою протягується ота тоненька секретна нитка, а секретна голка одночасно вколює обох, тут уже всілякі зважки на роки ні до чого. Щоб звернути увагу на свої і справді чудові ніжки, дама якось схилилася і почала зав'язувати чи розв'язувати, а тоді знову зав'язувати шнурка на черевику — це були іноземні важкі мокроступи на грубій підошві з масивним закаблуком, зрештою, мета тієї грубезни одна — з'явити контраст до ніжності самих ніг, — і дурний цього не збагне. Мене це вразило (не черевики й не ніжки, хоча ніжки також), не її й справді екзотична врода на тлі картонних облич моїх колег та колежанок (хоча й до вроди не залишився байдужий), а те, що виявила нахила до фліртування саме зі мною, а ще більше вразився, що в дивний спосіб з'єднувалася з моїми сонними видженнями. І знову по-дурному почав думати про реінкарнацію, хоча, скосивши око на благодушно надутого побіч себе шефа, помітив, що він дивиться на ту ж таки дамочку, і, можливо, не мені, а йому скеровувалися ті фіглі-міглі, а я лише виявився, як то кажуть, «на дорозі".
Саме це мене заспокоїло, бо єдина річ, якої дотримуюся в житті незламно, — це не корчити із себе ідіота, а в цій ситуації із себе ідіота таки корчив, а може, й не я, а химерна гра збігів випадковостей, яку прийнято називати грою долі, Божою волею і всілякими такими цілком нераціоналістичними позначками. Тому, зібравшись на силі, примусив себе не дивитися на ту жінку, відчуваючи водночас, що в мені діють дві різнобіжні стихії: раціонально-розважна і друга — темна, хвилююча і схвильована, адже я, бажаючи того чи ні, входив у якісь незнайомі досі площини, адже видження у снах цього-таки обличчя було, більше того, в певний спосіб я чомусь пов'язував його із тією загадковою жінкою у блакитному, котра також була справжньою і являлася мені цілком реально двічі, правда, поки що як істота без обличчя. Можливо, це моє хвилювання й передалося жінці, на це вона, за природою своєю, відповідно зреагувала, а може, будучи гарною, подібне реагування було складовою її єства, тож просто собі гралася, потрапивши випадково на це нудне зібрання картонних облич. У такому разі, резонно міркував я, об'єктом її гри як кокетки з перемінним струмом (улюблена фраза мого старого професора, вже покійного, котрий у сімдесят років несподівано для всіх оженився з тридцятилітньою, яка й загнала його щасливо на той світ), скеровуваністю долі став я тому, що між усіх цих стандартних і картонних людей-манекенів чи роботів із визначеними діями та словами я один мав у собі таємницю, яка могла хвилювати не тільки мене, а й навколишніх. Бо коли б презентація відбулася учора, не сьогодні, вона мене з-поміж картонних облич не вирізнила б — був і я такий, тобто їхній плоть од плоті. Таке пояснення звучало цілком логічно, за винятком однієї досі неиоясненої речі: чому саме це обличчя явилося мені двічі у видженнях, адже досі не зустрічав цієї жінки? Я надав слово черговому хвалителю бездарної писанини свого шефа, сів і, виждавши досить часу, кинув оком на жінку. І побачив, що її чудові ніжки світяться, і що вона дивиться не на шефа, а таки на мене, і що очі в неї чудово блакитні, і що нитка з голкою між нами таки мотається, і що це й справді-таки є чорті-що, і що я зовсім не здивувався б, коли б ця жінка, виходячи, таки вдягла б блакитну куртку, більше того, не просто відчував, а таки знав, що з цією жінкою знайомий, навіть мав із нею якусь історію — чи не ту, що привиджувалася? Другий, скептичний, у мені мовив, однак, цілком переконливо: тоді тобі доведеться повірити в реінкарнацію, бо в тебе, чоловіче, чудова пам'ять, і всі свої амурні історії, починаючи з дитинства, чудово пам'ятаєш, і не було тих історій аж так забагато, аби одна із них могла випасти із пам'яті твоєї: і ти чудово, чоловіче, знаєш, що в тебе з цією жінкою нічого ніколи не було і ніколи не був із нею знайомий, тож перестань казитися, візьми себе в руки і не корч, Бога ради, із себе ідіота.
Логіка мого друга-скептика була залізна, і я їй, безумовно, підкорився, хоча той, другий, у мені, не такий залізномислячий, а схвильований, непевний себе, пискнув, ніби пташка: «А як пояснити речі, які не пояснюються?» — «Треба не засмічувати ними голови!» — жорстко сказав мій друг-скептик і начебто пробив мене знаком оклику, як осиковим кілком.