Усі вже зморилися від довгих, нуднющих промов й чекали веселішої частини, тобто фуршету, але тільки ті, що вже виступили чи не збиралися виступати; ті ж, котрі бажали прилиз-нутися перед шефом, виступати рвалися і, хоч я й застерігав, аби говорили коротко й по суті, діставши слово, про мої застереження щасливо забували і, як соловей, натхненно виливали потоки улесної, медяної, цукрової, сахаринної, сорбіто-ксилітової і яка там ще є підсолоджена води; я ж робив вигляд, що намагаюся уважно слухати і тільки вряди-годи кидав иозира в бік жінки. Вона ж, помітивши моє відчуження, поклала на вуста чи ж іронічну, чи зневажливу посмішку: очевидно, ніяк не могла вмістити в своїй гарній голівці з темними кучерями, що хтось може дозволити собі таку кричущу зухвалість: не вподобати її. І тут я помітив різницю між нею й тією, що являлася мені, — була саме у волоссі, зачіски в обох різні: у тієї — старовинна, з передромантичної чи романтичної доби, а в цієї
— цілком сучасна, зроблена найпевніше не самостійно, а таки вправними перукарями, більше того, й барва волосся була інша
— у тієї темнокаштанова, природна, а в цієї з рудуватим чи мідяним відливом, неприродним, отже, була фарбована. Саме це знову примусило мене подумати про явище реінкарнації, а мій друг-скептик поважно мене застеріг: коли й далі пускатиму в голову таку каламуть, корчити ідіота мені потреби не буде, стану ним напевне.
6.
І ось нарешті очікуваний усіма момент: я закриваю обговорення й оголошую фуршет, для чого запрошую товариство перейти до сусідньої кімнати, де вже понакривано столи, повні тарілок і тарелей із бутербродами (з недавнього часу наш шеф почав їх називати канапками), і стояли розкорковані пляшки та порожні чарки, які з нетерпінням очікували, коли ж то їх наповнять. Публіка загула і з більшою поспішливістю, ніж годилося, ринула, як вода з прорваної греблі, у ту принадну кімнату. Ми із шефом як головуючий та герой дня ішли останніми, і шеф, призупинивши мене, почав розтлумачувати, як він розуміє концептуальність, докладно оповідаючи (вже не вперше і не вдесяте), що саме поняття концептуальності походить од принципу барокового концепту, хоча ці поняття тепер не цілком зливаються, а в історичній перспективі здобули свою і одновимірність, і різнобіжність. Шеф при цьому цупко тримав мене за рукава піджака, ніби боявся, що не дослухаю його й побіжу у фуршетну кімнату, як решта публіки, а я терпіти не можу, коли мене при розмові хтось притримує чи надто близько прихиляється, дихаючи своїми несвіжостями. У фуршетовій кімнаті нас не чекали, там з'явився вже тамада, очевидно, спеціаліст із цієї галузі, й проголошував пишні заздравиці на честь шефа, зовсім не нітячись од того, що той іще не зайшов, адже в тій ситуації був головним уже не шеф, а те, що покоїлось у пляшках. І, як при всіх фуршетах, стояв там шум і гам, бо люди наливали собі й розбивалися на нари, чи трійки, чи четвірки, хапали бутерброди, що не заважало їм справно молоти і язиками. Шеф же вперто доводив мені, що без концептуальності жодна праця не може вважатися досконалою.
— А що ви думаєте про реінкарнацію? — спитав несподівано для самого себе я.
— Що? — очі в шефа округліли, а вуса безпомічно опустилися.
— Питаю, що думаєте про реінкарнацію? — повторив я. Шеф був спантеличений. Через надмірне марнолюбство не
міг визнати, що не знає слова, відтак прогув добродушно:
— Гадаєте, це має зв'язок із концеитуальністю? Але ми заговорилися, нас чекають люди.
Насправді люди нас не чекали й чудово давали собі раду самі. І тут я побачив, що шеф іде просто до тієї дами, яка мене так зацікавила, і вступає з нею у розмову: чи не про принцип концепту альності? Дамочка засвітилася до нього обличчям, заблищала зубками і полила з очей чудовим блакитним сяянням. Моє серце хтось узяв у їжачкасту рукавицю: подумав, що найочевидніше запросив її сюди він і чи не коханка вона йому? Але які маю підстави ревнувати? Через те, що перекинувся кількома позирами?
І мені раптом захотілося винити. Загалом щодо алкоголю я людина вельми стримана, однак часом таке бажання, притому гостре, виникає. Сьогодні ж виникло, можливо, тому, що й справді ніби розладнаний. І не в якихось снах, чи видженнях, чи блакитних жінках тут причина, подумалося мимохіть, а в мені самому. У втомленості, можливо, як писала Леся Українка, «життям щоденним". А може, у підході до якогось чергового вікового рубежу. Знаючи, що ніхто мене не пригостить, проштовхався до столу, налив чарку, ковтнув її з пожадливістю й почав жувати цілком несмачного бутерброда, що заслуговував назви канапки — я ніби шматок оббивки якоїсь вельми старої канапи жував. Але горілка додала тепла, і я трохи розтерп, принаймні вільно міг роззирнутися надовкіл. Люди й справді розбилися на пари, трійки, четвірки і голосно, всі заразом, галакали, змахуючи передніми кінцівками; до речі, мій шеф дамочку вже полишив, а був оточений трьома найстараннішими своїми ирилизами і щось вістив, багатозначно підіймаючи пальця. Дама теж не була сама, біля неї вилося, як в'юни, кілька молодиків: декого знав, а декого ні; зрештою, на всіх фуршетах завжди знаходяться особи, котрих ніхто не знає. Дамочка тримала в одній руці чарку, в другій — бутерброда, і на її обличчі було твердо написано, що знає собі ціну й дуже здивувалася б, коли б хтось у тому засумнівався. Але диво було не в тому, а в тому, що вряди-годи посилала в мій бік хвилі ясного, блакитного сяяння. Щось журкотів мені у вухо один із колег, здається, був здивований, чому шеф саме мені доручив вести презентацію, отож бажав конче з'ясувати причину, тобто чи не готує мене собі в заступники. Через це й розкидав довкола мене сітку колючкастих, хитрих запитань, від яких я не менш вправно викручувався, шукаючи водночас приключки від нього якнайшвидше збавитися.