— О Маріє Олександрівно! — радісно згукнув я і пішов цілуватися з жінкою, яка колись мало не стала моєю коханкою, а не стала тільки тому, що цього злякався я — не вона. Відчув на грудях її важкі й колихливі перса і злизнув із її прив'ялої щоки трохи макіяжу — смак бридашний, хоч запах і приємний.
— Хочеш випити? — спитав я.
— О, тут так мало кавалерів, — манірно мовила Марія. Кинувся до столу, щоб налити їй і собі й мимовільно зачепив
дамочку, яка мене цікавила. І на чверть секунди раптом сторопів: утопивсь у блакитному морі, в морі чудовного сяйва, що потекло на мене, зневолило й покорило.
— Вибачте, — незграбно вклонився я. — До речі, ми з вами десь зустрічалися?
— Ну, це вже як знаєте! — сказав теплий, грудний голос. — По-моєму, ніде.
— Тоді ще раз вибачте, — сказав я й почав наливати чарку свою й порожню.
— Це ви мені? — спитала незнайомка.
— Ну, коли бажаєте, — мовив я.
— Річ у тім, що я тут нікого не знаю. Мене запросив Іван Пилипович, а йому як героєві дня не до мене.
І я раптом забув, що мене чекає Марія, яка колись ледве не стала моєю коханкою, але не стала через мій острах, і це було з мого боку свинством: і те, що про неї забув, і те, що колись не стала моєю коханкою. Але не міг і іншого: втратити можливість попатякати з цією загадковою жінкою.
— Читали роботу Івана Пилиповича? — спитав я.
— А хіба її можна прочитати? — мовила вона, і ми разом засміялися.
— В мене таке враження, — прорік я, — що ми таки десь зустрічалися.
— Ну, світ гуманітарної науки в Києві вузький, — сказала жінка, беручи від мене чарку, призначену для Марії, і відпивши з неї маленького ковточка. І тут я відчув, що на мене хтось убивчо дивиться. Так могла дивитися тільки Марія, але, зрештою, що мені до того?
— Ні, мені здається, зустрічалися в іншій ситуації. Нічого вам не говорить такий ряд: сніг, хата, гори, засипані стежки й дороги...
— О, ви поет, — манірно всміхнулася жінка. — Була в горах, але в супроводі іншого мужчини.
— Ясно, — хитнув я. — А моє обличчя вам знайоме?
— В київському гуманітарному світі всі обличчя знайомі, — сказала дамочка. — Можливо, зустрічалися на якійсь конференції, чи іншій презентації, чи на вечорах.
— І справді, — сказав я. — Любите презентації, конференції та ьечори?
— З обов'язку, — смикнула плечем жінка. — Та й коло інтересів...
Мені жахливо захотілося спитати, чи не носить вона блакитної куртки, але щось зупинило, невідь і що. Очевидно, той лютий позир, що ним і досі нагороджувала мене Марія.
— Вибачте, — засміявся я. — Заради вас забув свою даму, якій мав принести випити і з'їсти.
— О, це поважна причина, — по-світському всміхнулася жінка. Тоді я вчинив те, що мусив. Налив в іншу, незадіяну, чарку
трунку, взяв бутерброда й поніс Марії.
— Ти хам, Вадиме, — м'яко сказала Марія, беручи від мене пригощення. — Чи, може, став ловеласом? Подобається тобі нова коханка Івана Пилиповича?
— Вона його коханка? — спитав я.
— Не вдавай, що цього не знав, — церемонно сказала Марія і ковтнула з половину чарки. — Про це всі знають.
— Просто на неї налетів і мусив вибачатися, — сказав я прохололим голосом.