— Хочу сказати, — мовив тим-таки ідіотським тоном, — що фуршети — складова робочої рутини, які чомусь вважаються приємними актами.
— Не було цікаво? — заспокоєно, бо я перестав говорити про церкву, спитала моя половина.
— Як на похороні, — проголосив я. — 3 тією різницею, що тут не ховалася, а виставлялася глупота.
— Ну, тобі не вгодиш, — сказала дружина.
— Мамо, помий мені голову! — верескнула з ванни дочка: незважаючи на повну дорослість, голову їй і досі мила мати.
— Вечеряти будеш? — спитала жінка. — До речі, чомусь не їв обіду.
— Перехопив у буфеті, — збрехав стоїчно я, — не було коли заїхати. А вечеряти після фуршету було б образою цією урочистої акції. Не раз там мимовільно засинав, то залюбки те діло продовжив би.
Знав, що мій голос фальшивий, як і ці просторічні речення із іронічною, а більше штучною патетикою.
— Зараз помию Ларисі голову й постелю, — мовила жінка й, оминувши мене, рушила до ванни.
Я ж відчував себе кораблем, який прибув до гавані, щасливо оминувши прибережні рифи.
— До речі, — почув за спиною сталевий голос, — чому ти весь у снігу?
— А тому, — сказав я, знявши і струшуючи шапку, — що на вулиці посковзнувся й бебехнувся.
— Ну, випивши, не дивно, — кольнула жінка. — Кістки цілі?
— Як бачиш, — мовив я, скидаючи пальто, воно й справді було все в снігу.
— Тобі дзвонила якась жінка, — почув я той-таки сталевий голос. — Але не назвалася й не сказала, що їй треба.
— Коли дзвонять незнайомі жінки, — мовив я, миттю подумавши про ту, в блакитному, що на сніговому тлі, — то щось організовують або ж хочуть напакостити.
— У тебе сьогодні сумнівний гумор, — сказала дружина.
— Ну, мамо! — крикнула з ванни дочка. — Ще довго чекати?
— Випивши, не дивно, — повторив я жінчин афоризм, а коли вона сховалась у ванній, почав струшувати пальто.
— Труси на сходах! — крикнув з-за дверей сталевий голос.
— Чиї? — спитав я, і жарт мій і справді був сумнівний, що дозволяю собі тільки тоді, коли, як сказала моя дочка, під мухою.
— Не смішно, — озвався хтось із моїх жінок, не розібрав і хто. Але зауваження було справедливе, тож вийшов у передухіддя, де ніколи не горіла лампочка, отже, панувала глупа темрява. Чомусь не виходив із голови отой жіночий дзвінок. Річ у тім, що всі знайомі жінки, які могли дзвонити з якогось діла, були присутні на фуршеті, коханки я не мав, а коли б і мав, то не була б така дурна, щоб телефонувати ввечері, а інших жінок знати не знав. Ось про що ретельно думав, активно трусячи своє засніжене убоге пальтечко. На душі невідь-чого стало кисло.
8.
І ось приготувався до сну, тобто опинився на самоті, бо дочка сховалась у свою кімнату, а дружина ніколи разом зі мною не лягає: саме після того, як ми вгомонимося, вона й починає готувати на завтра свої знамениті обіди; сама ж лягає, коли гаснуть усі вікна в будинку навпроти — це могло бути в годину ночі чи й о другій, при цьому часто будила мене, і ми займалися спокійною любов'ю, спокійною через те, що пристраснішу могла б почути зі своєї кімнати дочка. Отже, ці акти нагадували покражі, коли злодії обережно шастають кімнатою, щоб не чинити галасу, і кладуть, що їх зацікавило, до мішка. Так і ми: обережно й сторожко клали в міх те, що нас зацікавило; після того я засинав фактично без снів, вичерпаний до тла. Кажу про це тому, що сни мені сняться хіба в оцей проміжок, коли лягаю я і коли жінка, а ще вранці, перед тим як прокинутися. Сьогодні дружина мене напевне не розбудить, бо від мене паскудно пахне, а вона терпіти не могла паскудних запахів, резонно вважаючи, що для любові потрібно натхнення, а яке натхнення може бути, коли тебе обдають трійним сопухом; в такому разі потрібно, щоб тим сопухом дихали обидва партнери. Визнавав тут за нею повну рацію. До речі сказати, моя жінка була фаховим психологом і часто намагалася трактувати життя згідно з наукою, яку вивчала. Це приводило мене до переконання, що та наука із життям має досить приблизне погодження, бо абсурд, яким, як правило, і є наше існування, жодних законів не відає, отож ані логіка, ані психологія тут ні на що. Але це було тільки моє єретичне, приховане перед іншими переконання, принаймні дружині цього, щоб уберегти її нерви й реноме психолога, ніколи не висловлював.
До сну сьогодні готувався по-особливому, уявивши собі власне ложе кріслом у кінозалі, з тією різницею, що тут був єдиним глядачем, — иереді мною висів погаслий широкий екран. Кіно мало початися тоді, коли гасне світло, тобто коли виключиться моя свідомість, тоді екран і засвітиться. Більше, був певний, що це буде не нове кіно, а третя серія того ж, що й минулої ночі, серіалу. Отже, перша серія була на початку ночі, друга — вдень; коли ж і справді існує логіка життя, в чому я завжди сумнівався, то зараз подивлюся продовження фільму, і це тим більше можливе, бо того бажав, а це значить, на те настроювався. Абсурд же був у тому, що мені чомусь являлася коханка мого шефа, яка й поняття зеленого не має про мої сни, а отже, людина, якої раніше не знав, та й навряд чи знатиму, хіба у формі швидкоплинного видіння, як це сталося на сьогоднішньому фуршеті. Отже, закони логічної абсурдності в цьому разі цілком витримано, і я зі спокійною душею можу зануритись у солодкі хвилі, тим більше, що й справді неймовірно втомився і конче потребую відпочинку.