Але логіка абсурду завжди вища й сильніша умоглядної, і я в тому переконався: екран переді мною не засвітився, тобто проспав без жодних сновидінь, аж доки під боком не почала вмощуватися моя половина, яка пахла свіжими харчовими запахами, причому новела себе так, ніби була не проти й полюбитися, бо коли того не бажала, то лягала побіч тихесенько — я ніколи того не чую й не буджуся. Зчудувався й на цю нелогічність, адже від мене й досі мало нести сопухом, про що тихо й сповістив своїй половині, намагаючись бути делікатним.
— Нічого, — шепнула вона, — я теж трохи випила, а то коло тебе не заснула б!
Рація витримана на всі сто відсотків, і я відчув, що її рука починає мене пестити.
— Тільки тихенько, — шепнула. — Дитина в домі!
Слова були ритуальні, як і те, що я виконав; правда, ще гаразд не прокинувся, отже, й фантазував при цьому, тобто здалося чи уявилося, що це не моя власна жінка м'яко колишеться піді мною, а коханка шефа, ота, побачити яку сподівавсь уві сні, а може, не її, а невідому особу з передромантичного чи романтичного часу, але з її обличчям. І це мене неймовірно збуджувало й хвилювало, міг би навіть подумати, що все відбувається таки вві сні, коли б не почув звичного шепоту:
— Тихіше! Лариса почує!
Отже, піді мною була не шефова коханка чи передромантично-романтична особа з її обличчям, що й визначало явище реінкар-нації, а таки моя реальна й буденна жінка. Це мене дорешти й збудило, а коли зморено відкинувся від неї, відчув, як це часом трапляється зі мною в подібних випадках, гострий спазм голоду, тим більше, що клапті зжованої канапи, тобто канапок, давно розчинились у моєму єстві.
— Що там наварила, так пахнеш? — шепнув я.
— Зробила відбивні, — відповіла жінка. — Хочеш?
Це була ще одна абсурдна річ до решти сьогочасних, бо моя жінка, раз почувши по радіо, що смажена їжа жахливо шкідлива для шлунку, а ще тому, що я дуже любив смажене, рішуче покинула готувати подібні страви, а стала виготовляти оту здохлятину, яку годі в горло вбити.
— Звичайно, хочу, — сказав я. — Ходім!
І ми тихенько викрались із кімнати, щоб не потривожити сну дочки, й подалися на кухню, де й справді божественно пахтіло, і я вперше за багато днів дістав змогу поїсти свіжого. Ми винили по чарці й узялися до відбивних разом, тоді додали ще но чарці й вим'яли з тарілок майже все, що наготувала. І був рай, і злагода, і мирна тиша, і ніч, повна снігу за вікнами, і ми відчували той падучий снігопад, як музику до нашого настрою, і та музика ніжно звучала, тепла така, ласкава. І я побачив, що моя жінка переді мною починає розквітати, й упізнав у ній ту, якою колись зачарувався по-справжньому й покохав, — чудове обличчя цвіло переді мною, електричне світло злизало з нього накип років, рутини, буднів — усе, що так неперепинно зжирало нас, десь так, як оце ми відбивні, щойно посмажені. І від цієї свіжої, ситної, гарячої їжі потекли мені в жилах світлі енергетичні соки; через це ввімкнув настільну лампу, а горішнє світло вимкнув, і світло сокровенно освітлювало нашу таємну вечерю. Але й цього не стало мені досить, через що вимкнув і лампу, зняв зі своєї половини нічну сорочку, простелив її на підлозі, скинув і свою вдягачку, і зробив з нього маленьке узголів'я, і, як це бувало вельми рідко в нашому житті-бутті, вдруге запраг тілесних солодощів, але вже не крадених, нишкма, а повноцінних, із усіма фокусами й видозмінами позицій, від чого моя половина легенько постогнувала, а я сопів, як ковальський міх, і шепотів їй на вухо сороміцькі або й брутальні слова. І мені зовсім не здавалося цього разу, що піді мною, чи біля мене, чи на мені коханка мого шефа із тим дивоглядним обличчям, а таки вона, моя жона, з якою зійшовся віку прожити і яку кохав із гарячим юнацьким почуттям. Вона ж приймала мою брутальність із солодкавим смішцем і дозволяла робити все, що ми разом попридумували, але не завжди мали змогу здійснити через житейські обставини. Коли ж я вивергнув розріджену в цьому борінні і звільнену від себе власну плоть, відчув, як солодка й глибока втома почала охоплювати мене. Ми тихо й швидко вдяглися і навшпинечках рушили до подружнього ложа, твердо переконані, що воно стоїть у цьому світі як скеля непорушна, і нам зовсім непотрібно, як сказано в хрестоматійному вірші, «лупати цю скалу", бо скелі на те й існують, щоб стояти надійно, твердо й непорушне.