— Прокляття всім звабникам! — сказав крізь зуби. Тоді змахнув руками й плавко перелетів простора між скелею та хатою, м'яко приземлившись у подвір'ї.
Жінка й досі була в ліжку, скулена й жалюгідна, дивилася на мене з жахом.
— Що зі мною зробиш? — спитала перестрашено.
Я охайно вклав пістолети до скриньки, перед тим обтерши їх від вологи ганчіркою, а тоді зняв із стіни бича.
Тоді жінка знову почала верещати. Диким і відчайним зойком, з вибалушеними очима, спотвореним лицем і захищаючись од мене руками. Я ж схопив її і, як була, в самій сорочці й боса, поволочив у двір. Вона кричала й пручалася. Тоді я розідрав на ній сорочку, зірвав її й почав пасму вати жінку бичем. Вона кидалася гола на снігу, як зранений звір, і зойкала кожного разу, коли бич випікав на її ніжній шкірі криваві рубці. Скавулів причинений у повітці пес, і зовсім так само скавуліла й вона. Я відкинув бича й сказав утомлено:
— Запам'ятай цього урока! Хотіла пристрастей — маєш! І пішов геть, тонучи в кучугурах та снігових заметах.
— Рудольфе, повернися! — почувся втонулий у снігопаді крик...
Стрічка на екрані закінчилася, замиготіла лініями, хрестами й зупинилася. Спалахнуло світло.
— Це й справді мелодраматично, — сказав я.
— Так, є певна штучність, — мовив режисер. — Чоловіки поводяться як манекени. Я й досі сумніваюся, чи вводити цю сцену у фільм.
— Сцена розправи з жінкою ефектна, але зажорстока, — сказала шефова коханка, власне кіноактриса.
— Не те мене хвилює, — мовив задумано режисер. — Чи нема штучності?
— Штучністю є все наше життя, — сказав актор у сюртуку і в циліндрі, якого я в цьому фільмі забив.
— То що, залишимо сцену?
— Вона справді ефектна, — сказав я, — а отже, може бути цікава глядачеві.
— І немало викладено праці, — сказав оператор. — Принаймні тут я зі своєї роботи задоволений.
— Окрім того, я знімалася голою на снігу. За що такі жертви? — сказала актриса.
— Тоді залишаємо, — сказав режисер. — Дякую за підтримку.
9.
Я прокинувся від болю в печінці: подвійне вживання алкоголю, відбивні серед ночі — такого випробування не витерпіла, отож і заскавчала, як той зачинений у повітці пес, що мені наснився. Водночас розумів, що в ніякому разі не повинен казати про цей біль жінці, інакше мені довго не бачити відбивних, а доведеться глитати пісні ріденькі юшечки і безсмачну, здохлу, як я кажу, виварену з усіх смакот приправу до дієтичних каш. Отже, стоїчно терпів, але вигляд мав напевне пом'ятий, вижмаканий і кислий, аж моя дочка не втерпіла, щоб не посміятися.
— Таточко на похмілля кислий і сірий. Але чого, мамо, й ти така?
Гадав, що моя половина спалахне й засоромиться, адже вона сьогодні виглядає не краще за мене, але обличчя її залишилося непроникне.
— Щось із печінкою, — сказала. — Це я спокусилася перед сном з'їсти відбивну. Ні, треба переходити на легші страви, бо ті жароти можуть убити й коня.
Серце впало чи скотилося в ліву п'ятку і там заборсалося: виявляється, що моя стоїчність і мовчазне терпіння винагороди не матимуть, тобто знову не швидко випаде дочекатися відбивної. Тому вирішив признатись і собі про болі в печінці, принаймні мною хтось заопікується. Це і сталося, мені всунуто до рота таблетку обезболюючого й проголошено, що я і вона маємо сісти на тверду дієту — від цих кошмарних слів у мене поповзли по спині мурашки, але виграш був той, що принаймні здобув хай і менше триваюче, як дієта, але таки співчуття.
— А татко хвалиться, що не вживає алкоголю, — єхидно пискнула моя дочка.
— Бо не вживаю, — буркнув. — Але шеф причепився, щоб випити з ним за його бездарну вазґранину, от і довелося.
Це відверта брехня, але був на сто відсотків упевнений, що на моєму обличчі не здригнувся жоден м'яз: ми з жінкою навчилися брехати досконало. Зрештою, моя половина збрехала тільки наполовину, а я вже кругло — треба ж чимось у цьому світі перевищувати жінок.
Біль у правому боці трохи згас, я випив кави, як завжди вранці, і двигнув, за звичкою, покурити на балкона. І тут очі мої стали рогом: побачив, що вся просторінь завалена чудовим пухнастим снігом, а на дорозі, що вела до сусідніх будинків, не прокладено жодної стежки, і саме там повільно йшла жінка у блакитному, дивовижно на тому тлі промальовуючись. Загалом кажучи, нічого дивного в цьому могло б не бути: десь тут близько живе, і саме в цей час ходить на роботу, але через усе, мною пережите, а також і те, що ніколи раніше (а я щоранку виходжу на балкона в усі пори року і в один і той же час) тієї жінки не помічав, а не помітити важко було, бо це була пляма в просторі яскраво виявлена; серце в мене важко закалатало, а в роті з'явився не добрий смак тютюну, що його скурював, а смак свинцю із оцтом — до речі, такий присмак у мене з'являється, коли маю печінковий напад. «Ну, ось зараз вона зупиниться й повернеться в мій бік", — подумалося. Так воно й сталося: жінка зупинилася, подивилася у мій бік, і мої очі ладні були вискочити з орбіт, щоб уздріти, — чи не те саме воно, що зі сну, і чи не шефова це коханка, а колись і в якомусь вельми давньому часі й моя, але відстань була надто велика і не побачив таки нічого, тим більше, що вона двигнула далі, але йшла напрочуд сповільнено, якось меланхолічно-печально. Друге дивне: й цього разу в дворі не було анікогісінько, нікого й на шосівці, жодного й авта. Стояла глуха, ледь-ледь приморожена тиша із запахом свіжого снігу, яка густо покривала світ, а в ньому будівлі, дерева, гаражі, сміттєві баки, засипані дитячий майданчик у дворі й дитсадок у долині, де загалом завжди товчуться діти, а зараз також ані душі. Невідь од чого знервувався, виплюнув наполовину спалену сигарету, хоч ніколи так не чиню, бо вважаю, що люди, котрі викидають недопалені сигарети, нестатечні, але сьогодні в роті варилося в оцті оливо, а це не принадний смак.