— О, ви дипломат, — сказала шефова коханка. — І та колежанка сказала про мене якусь бридоту?
Я тільки лупив очима, бо це була правда.
— То зустрічалися ми з вами раніше чи ні? — спитала лукаво.
— По-моєму, ви логічно пояснили ситуацію, — нарешті здобувся на слово я. — Київське гуманітарне наукове коло вузьке, і ми могли десь зустрічатися.
— Гм! — вона раптом стала серйозна. — Річ у тім... уже потім, удома, я програла в умі цю ситуацію. І мені чомусь здалося, що ми й справді зустрічалися. Але все це ніби у тьмі.
— Справді? — схвильовано спитав я.
— Це у нас з вами, — сказала вона й омила мене блакитною розкішшю своїх очей, — як при шаблоні американського фільму: герої втрачають пам'ять й натужно згадують, що з ними було раніше. Але ж це повна дурниця. Вам про хату в горах Іван Пилипович сказав?
— Ніколи з ним про вас не розмовляв, — серйозно відповів я. — Просто бовкнув на здогад буряків, і це випадково потрапило в ціль. Треба було виправдатись за свою незграбність.
— Ай справді: потрапили в ціль, — сказала вона. — До речі, коли б познайомилися ліпше, ми б з чоловіком запросили вас погостювати в горах. Жахливо люблю те місце, набираюся там сили й енергії для тутешньої метушні. Але для цього вам треба сказати, — знову лукаво глянула на мене, — коли не Іван Пилипович, то хто вам сказав про ту хату?
І я зважився.
— Хочете чесно?
— Заінтригована, — мовила вона.
— Мені це приснилося. І ви в тій хаті. І, гадаю, саме тому ви мені знайомі.
— Це правда? — зирнула серйозно.
— Слово честі.
— Чоловіки — баламути, — сказала вона. — Спробую повірити.
— Але ж це справді так, — заговорив я, невідь-чому хвилюючись. — І таке цілком може бути. Дивніше інше: невже й ви побачили в мені знайомого?
— А, це я просто так! — засміялася вона. — Щоб вас підігріти до зізнання.
— Можу попросити у вас телефон? — сказав несподівано для себе я.
— Звичайно. — Вона відчинила шкіряну, очевидно, так само дико дорогу сумочку й вийняла візитівку. — Тим більше, що чиню це не безкорисно. Конче потрібен опонент для захисту дисертації. Хотіла попросити Івана Пилиповича, але його й так усі розшарпують. Він у добрих стосунках з моїм чоловіком.
— Ваш чоловік також з наукових сфер?
— Ну, може, колись. Тепер він чиновник.
— О! — сказав я.
— Ага, злякались? — засміялася жінка. — Не лякайтесь, у побуті він простий.
Зирнув на візитівку. Вона звалася Вікторія. Прізвище... прізвище й справді було таке, як у дуже значного чиновника, але навряд чи він носить циліндр, сюртук і білу манішку.
Всміхнувся усмішкою джентльмена, хоч, по-моєму, жалюгідно.
— Ну, коли ми з вами домовилися, нічого йти до Івана Пилиповича. Не турбуватимемо зайнятих людей, — сказала по-змовницькому й повернулася, щоб вийти разом зі мною.
Ми перекинулися ще кількома незначними фразами і разом покинули приміщення університету. Я йшов майже шокований.
— Мене чекає машина, — вона махнула в бік пам'ятника Шевченку. — Може, підвезти?
— Ні, дякую, — сказав. — Мені поруч!
— Тоді передзвоню вам щодо опоненства. Коли, звісно, згодні.
— Ніяких проблем, — мовив я легковажно, і ми найчемніше розкланялися.
Був ніби обухом по голові огрітий. Знову пішов сніг, і я повільно занурювався в нього, думаючи, що всі мої блискучі логічні побудови розсипалися, як на піску. Коли 6 і це була сцена з кіно, то ири обговоренні її з режисером я перший гаряче заперечив би її реальність, але річ у тім, що зустріч була до нещадності реальна, і я справді її відбув кілька хвилин тому. Але якісь нитки тут не пов'язувалися: чому йшла до Івана Пилиповича на роботу, коли той дружний із її чоловіком, — тут міг би вирішити все телефонний дзвінок. Коли 6 була шефовою коханкою, то й тоді не треба було відвідувати його на роботі, в коханців своя система зв'язку. Друге: чому звернула увагу саме на мене, бідашного, рядового доцента, людину, яка хоча не така й стара, як мій шеф, але вже на порозі старості? І ще одне: чому почала приходити в мої сни ще до початку знайомства? Отже, чи варто підтримувати з нею стосунки і чи не чекає мене тут якась страшна халепа, як у тому сні? Відтак весь мій організм застережно заволав і закричав: «Ні в якому разі не влазь у цю яму! Ні в якому разі!» Нарешті таке: чому їй було треба делікатно заперечувати переді мною, що вона таки коханка Івана Пилиповича, коли про це, як сповістила Марія Олександрівна, всі знали? І чому так відверто дала мені шанса на подальші стосунки із нею? Отут уже я нічого не розумів. Хіба те, що все, що почало зі мною відбуватися, творилося не тільки в мені і через мене, як гадав, їдучи в трамваї вранці. Отже, виходило, що грався світом таки не я, а світ мною. Тоді де логіка в цьому усьому?