Выбрать главу

І тут почув розважливого, з легким старечим тремтінням, але цілком самовпевненого голоса Івана Пилиповича — був то його улюблений жарт:

— Там, де починається жінка, компане, там кінчається логіка. А може, й справді так?

11.

Мене ж чекало в цей день ще одне разюче випробування, яке дорешти добило мою самовпевненість і логічне резонерство. Всю дорогу в трамваї я напружено обмислював несподівану зустріч із Вікторією (не забуваймо, що слово «вікторія» значить перемога), зачумлений вийшов на свою вуличку, що стрімко йшла вниз, а оскільки прибирати й посипати її ніхто й не збирався, обережно ступав слабко втоптаною стежкою, намагаючись не гримнутися, — під снігом було досить льоду. Я навіть побачив, як переді мною незграбно й смішно перекинулася якась жінка, викинувши ноги вгору. Отож був заклопотаний й уважно дивився долі, відповідно й не відчув, що за мною хтось стежить, як це бувало в попередні рази. Але за мною таки стежили, бо, коли звернув з шосівки на в'їзд до свого дому, раптом почув за спиною:

— Вадим Самосадський?

Різко повернувся. Переді мною стояла немолода, приблизно моїх літ, жінка в блакитній куртці, обличчя мала грубе й непривабливе, та й куртка зблизька виглядала не так принадно — була поношена й не першої свіжості.

— Прошу? — спитав я, пильно її розглядаючи. Ні, цю жінку я не знав.

— Не впізнаєте мене? — спитала вона хрипко.

— По-моєму, не тільки не пізнаю, але й не знаю вас, — мовив холодно, принаймні так прозвучав мій голос.

— Ну, звісно, — сумно всміхнулася жінка, до речі, говорила правильною українською мовою. — А я про вас знаю все. Вашу жінку звуть Ніна, у вас дочка Лариса, а ще маєте у Вінниці сестру, забула, як звати. По-моєму, Зінаїда.

— Так, — сказав я зимно.

— І ви мене не знаєте?

— Вперше бачу, — мовив я, і це була цілковита правда. — Вибачте, я поспішаю.

— Ну, звісно, — мовила гірко жінка, — ви ж велика людина, зайняті. Професор університету.

— Не професор, а доцент.

— Тоді професором скоро станете. — Вона начебто знала, що Іван Пилипович ніби готував мене собі в заміну.

— То що ви хочете? — спитав я не зовсім чемно.

— Нічого... Сказати одне. — Вона затнулася. — Ви мені принесли багато нещастя.

Мої брови стали сторч, а в груди ввійшло щось гнітючо-неприємне.

— Але ж, жіночко, — мовив я не так грубо. — Людина людині може приносити щастя чи нещастя, коли спілкується з нею. А я вас уперше бачу.

— Ну, так, ви мене вперше бачите, — гірко сказала жінка.

— Це ви дзвонили по телефону? — раптом спитав я.

— Так!

— Щось хотіли?

— Сказати те саме. Не зважувалася до вас підійти. Але мусите знати: принесли мені море нещастя...

— Вибачте, — зірвався я. — Знати вас не знаю і не розумію, про що ви говорите.

— Ну, так, знати не знаєте й не розумієте, — гірко сказала жінка.

— Коли у вас усе, то бувайте! — різко мовив я і, відвернувшись, пішов геть.

— У мене все, — почувся за спиною голос. — Щоб знали...

Я був роздратований, знічений і вражений. Ненормальна якась, чи що? Напевне, таки ненормальна. Але не обізналася, назвала мене на ім'я та прізвище: добре знала, хто я такий, навіть те, що невдовзі можу стати професором, навіть родину мою. Казна-що!

Цього було занадто для мого розтерзаного розуму, яким я, до речі, завжди похвалявся, — був-бо переконаний, що мозок у мене працює бездоганно. Принаймні одне із ряду для мене після цієї зустрічі з'ясувалося: жінка в блакитному не має нічого спільного з Вікторією, не вона приходила в мої сни, і я таки справді, голову можу дати на відсіч, ніколи раніше її не зустрічав, принаймні так, щоб міг запам'ятати. Оце одне й принесло мені полегшу, бо розв'язувало одну із загадок. Але бридке почуття із грудей не вимивалося: ні, це справді якесь казна-що! Все-таки чогось від мене хотіла, чомусь почала стежити за мною, але чому конче треба було їй сказати, що я ніби призвідця її нещасть? Зрештою, це був тип жінки, на яку ніколи 6 не звернув уваги, отже, й тут нічого забути не міг. Оце і є, подумалося мені, коли їхав ліфтом, ота метафізика життя, ота логіка абсурду, нитки якої ніколи не пов'язуються за власною волею.

Коли зачинив за собою двері, дістав втіху, що відрізаюся, зачиняюся від тієї напасті, якої ніяк ніколи не сподівався. Але ні, жінка не була настирлива, навіть несмілива, я 6 сказав. То якого біса їй від мене треба було? Затруїти спокій? І саме в ті дні, коли відчув, що мій усталений спосіб життя почав у певний спосіб захитуватися?