В мене аж руки легенько тремтіли. Ясна річ, що дієтичного супчика, звареного моєю половиною («Вашу жінку звуть Ніна», — почув я хрипкий голос), аж ніяк не хотілося їсти. Отож мав дістати собі відраду: незважаючи на те, що вранці гостро боліла печінка, я вийняв із холодильника вже задубілу відбивну і вдруге засмажив її до гречаної каші. Але ні каша, ні відбивна не виявилися їстівні — каша прісна, а відбивна туга, жилава, як підошва. Харч увійшов у мене й застряг десь у кишках — все ще було нудко на душі. Ну що ж, вважатимемо, що життя злостиво провчило мене за півнячу романтичність, коли милувався жінкою в блакитному на сніговому тлі. Мене, літнього, умудреного, поважного і в глибині своїй не менш самозакоханого, як і мій шеф, схопило, як кота, й почало тицькати в екскременти, які той кіт наклав. Але стоп! Це було 6 справедливо, коли 6 кіт ті екскременти справді клав, але ж я справді, готовий поклястися, ніколи не знав тієї жінки. Фу, як мені було бридко на душі!
Відав, що заснути сьогодні після обіду не зможу — це вже напевне. Тоді почав глушити чашку за чашкою каву. Здається, трохи полегшало. Отямся, чоловіче, сказав собі, і не роби проблем там, де їх нема. Ти винив три філіжанки кави, а тепер піди, ляж і спробуй заснути. Коли життям рухає абсурд, ти конечно заснеш.
Напрочуд ці резони мене заспокоїли, пішов до канапи і не встиг торкнутися подушки, коли ж і справді заснув. Власне, проваливсь у чорну прірву без жодних виджень, жодних Вікторій, жодних гір і хат у них, жодних дуелей і обговорень ситуацій дійства із їхнім режисером. Коли ж вирвався з тієї ями, то побачив, що за вікном повільно падає густий, лапатий сніг, тихо, покірливо, затишно пливе й пливе, і на колір той сніг був майже жовтий.
12.
Ввечері я влаштував сімейну раду. Посадив на стільці супроти себе жінку («Вашу жінку звуть Ніна». — знову почув хрипкого голоса) й дочку («У вас дочка Лариса», — пролунав той-таки голос) і якнайдокладніше розповів їм про ту ідіотську зустріч із жінкою у блакитному (ясна річ, про зустріч із Вікторією — ані словечка, бо то була інша історія, в яку навряд чи треба було їх посвячувати), відтак наголосив, що вони — особи жіночої статі і мають мені пояснити, що це могло бути і з чим його їдять. Саме тоді, коли закликав до їхньої жіночої ради, обидві загадково поміж себе перезирнулися.
— Ну, татку, чи ж такий наївний, щоб не зрозуміти: та жінка колись була в тебе закохана.
— Але ж не давав їй до того жодних підстав, — твердо мовив я.
— Завжди казала, що нічого не тямиш у жінках, — категорично прорекла дружина.
— Гаразд, може, й так: до речі, не дуже цього й праг.
— Оце твоя біда, — сказала моя жінка.
— Давайте логічно розміркуємо, — терпляче проказав я. — Я теж у юності закохувався без відповіді, тобто мене не хотіли сприйняти.
— І не дивно, — сказала дружина.
— Ну от, знову мене перебиваєш!
— Мам, нехай скаже, — мовила зверхньо дочка.
— Кажи, кажи! — поблажливо озвалася дружина.
— Отже, я закохувався без відповіді — це мені пекло, боліло, — продовжив я, — а минув час, все зникло і стало смішне.
— Так що ж тобі не зрозуміло? — спитала жінка.
— А те, що мало минути безліч часу, бо, коли закохувалася, як ви вважаєте, мала бути молодою...
— Добре, що хоч у цьому ти самокритичний, — перебила жінка.
— Знову не даєш сказати.
— Мам, хай скаже! — скрикнула дочка.
— Чому ж вважає, що в своїх нещастях винувата не сама, а об'єкт її закохування, який про те знати не знав?
— По-моєму це дуже просто, — мовила трохи церемонно дочка. — Життя в неї не склалося, от вона й подумала: коли 6 звернув на неї увагу ти, була б щаслива.
— І в тому треба винуватити мене? — зчудовано спитав.
— А кого ж? — наївно мовила дочка.
Тут можна було 6, кажучи фігурально, почухати собі лисину, коли б вона в мене була. На щастя, природа наділила мене буйним чубом, який посивів, але й не думав вилазити.
— А що скаже фахівець-психолог? — звернувся я до дружини, яка підозріло довго мовчала.
— Вона приблизно твого віку? —сТак.
— Тоді, можливо, ввійшла в клімактеричний період, у жінок це буває між сорока-п'ятдесятьма, хоча трапляється й пізніше. Тоді в організм відбуваються психічні зрушення, а на цій основі певні відхилення. Але Лариса має рацію: була в тебе сильно закохана.
— Невже гадаєш, що таке безпредметне закохання може тривать десятиліттями?
— А для тебе це неможливе?