Я струснувся усім тілом, намагаючись відігнати від себе ману, бо вже був певний, що це таки мана, з другого боку, й досі не міг і пальцем поворушити і вийти з того надчудного свого заціпеніння, ніби було мене загіпнотизовано чи очаровано, чи не знати що! Особа жіночої статі довго не плавала, стала на дно і почала вибредати з води, знову-таки повільно з'яв-ляючи переді мною оголену плоть. І вдруге те тіло осяялося сонцем, ніби було воно золоте, але тепер іще більше, бо світло грало вигравами по мокрому.
Зійшла на берег і так само неквапно, як роздягалася, почала вдягатися: натягла трусики, тоді накинула на голову джинсову спідницю, застебнулася, трохи постояла, світячи персами, а потому накинула кохтину. І пішла вздовж берега, безстороння й ніби замислена, ніби вдаючи, що мене на березі нема, і ні разу не обернулася, аж поки не зникла з очей. Я перевів подих — мене трусило. Зрештою, відчув і злість до цієї безсоромниці: повія вона, чи що? А найбільше мене обурило і вразило, що я, я, зі своєю стоїчністю, своєю філософією, виплеканим холодом і відчуженням до принад світових, таким безсилим і нікчемним блазнем у цій ситуації себе з'явив. Не перед нею, а перед самим собою. Ганьба!
5.
Отже, мій спокій і інтермеццовий настрій, якщо можна так висловитися, був зруйнований. Я вирішив знятися з цього місця, хоч яке воно було зручне, й забитись у більшу глушину, де не буде автомобільних пляжників, не буде безсоромних пейзанок, які спокушають цнотливих відлюдників, і де менше рибалок, хоч я добре знав, що від пляжників та пейзанок сховатись можна, а от від рибалок таки годі — це такий настирливий і влізливий народ, що обсідає всі можливі куточки, окрім того, в цих краях їх завше було і є багато. Але з ними можна миритися, вони-бо прив'язані до своїх вудочок та поплавків, і до світу їм байдуже, а до мене поготів. Гірше, що тут місце було заживлене приманою, через це й риба ловилася ліпше, а я харчів із собою достатньо не мав. У новому місці треба буде заживлювати рибнище наново, отже, харч можу здобути не відразу. Правда, в лузі росло безліч щавлю, і можна буде варити зелений борщ. Це мене заспокоїло, і я почав складатися. Витратив досить часу, признаюся (будьмо до кінця чесними), що вряди-годи позирав навсібіч, чи не з'явиться знову джинсова пейзанка, але вона не з'явилася. Ну, слава Богу, сказав собі, натягнув наплічника, взяв у одну руку торбу з харчем, а в другу в чохлі вудку зі спінінгом і рушив геть. Але на бічній дорозі мусив пережити нову пригоду: із трави раптом майже під ноги вискочила змія. Що це не вуж, я добре встиг побачити, бо на голові таки не було жовтих вушок, змія засичала і звелася ставма. Я в паніці метнувся назад і побіг, хоч бігти з таким вантажем аж зовсім незручно. Зрештою, зупинився й озирнувся: змія мене не переслідувала.
Мав на ногах гумові чоботи міг би так не жахатися, але страх часто буває більший за тверезий глузд і розважок. Більше того, вже подався в обхід, пильно видивляючись під ноги. Тепер мені ніщо не перепиняло дороги, і я, обливаючись потом, бо вже ставало гаряче, навіть душно, подибав прямим шляхом, усе глибше входячи у луги. Водночас був увесь насталений і насторожений, бо мені всюди мерещилися вужі та гадюки, а коли нога чіплялася за стебла бур'яну чи високої трави, злякано туди озирався. Зрештою, озирнувся й на те місце, звідкіля пішов, і знову побачив самотню жіночу постать, але цього разу вона йшла в мій бік, тобто була повернена до мене обличчям. Але маячіла задалеко, щоб могти те обличчя побачити. Я чортихнувся, знову сплюнув тричі, по-забобонному проказавши звичне заклинання: «згинь, пропади, маро!» — і завернув у діброву, хоч мені можна було ще пройти дорогою: подумав, чи не вистежує вона мене, хоч така думка також цілком безглузда.
Тут стежка ледь протоптана, а пообабіч росла густа осока — було там болото. Кілька разів перебредав калабані, аж нарешті вийшов до озера, однак воно було так густо засаджене рибалками, що зупинятися тут не став. Окрім того, знав, що вода в цьому озері пахне болотом, а мені з неї треба варити юшку й чай. Озирнувся ще раз, щоб перевірити, чи не йде за мною проява, але її не було. Та й чого б їй було мене переслідувати; просто з'явилася якась малахольна, якій захотілося зазнати поезії лугів, а подратувати мене могла з простої зухвалості, добре знаючи, що через озеро я до неї не доскочу. А ще я подумав, що ця поезія зле для неї закінчиться, бо п'яні рибалки можуть її тут безборонно зґвалтувати, після того, сказав сам собі не без злостивості, поезія лугів уже ніколи її не вабитиме, адже не всі такі, як я, що від жіночої спокуси тікають.