Ми дивилися якийсь час одне на одного, і я почав відчувати незвісне раніше мені хвилювання чи збентеження, але це вже був не страх і не жах, — це було ніби зародження інтересу. Але ні, страху я ще не позбувся; водночас погляд її, що плив із напівроз-митого обличчя, мене заворожував чи гіпнотизував, і я почав піддаватися якомусь дивному запамороченню. І здалосяч мені, що стіни мого наметика почали оплавлятися, як пластмаса у вогні, й опливати, корчачись і перетворюючись у чорну воду. І над головою розгорнулося небо, засипане зорями, і світив яскраво місяць, аж так, що й справді стало навколо майже видно, тільки світло це було мертве, і постать жінки чи дівчини в цьому мертвому світлі похитувалася і розпливалася, й коливалася, ніби була в рідкій плоті, наче щохвилини могла розпастися, як туман. І з дерева, що росло поруч, правда, вже давно висохлого, схожого на модерністську скульптуру, із голих, мороч-но-білих і мертвих гілок скапувала роса: одна крапля падала на воду, дзвінко льопаючись, а друга на траву, глухо шарудячи. А дівчина (чи жінка) дивилася на мене й дивилася, і я сам уже подобав на те мертве дерево, і по тілу моєму почав проходити трем, як буває при похітливому збудженні. Однак здаватися не хотів.
— Що тобі від мене треба? — спитав пошепки.
— А ти й не знаєш? — вона тихо й рокітливе засміялася, і той сміх увійшов у мене також, як вода, жива чи мертва, а може, жива і мертва водночас. — Ні, ти знаєш! Обоє знаємо!
Хотів щось відповісти, різке й нечемне, але язик став серед рота кілком, і це тому, що вона почала стягувати із себе джинсову кохтину. Скидала її через голову, і з тієї кохтини раптом випали великі й пишні, колихливі перса. І місяць освітив їх, аж вони світло запалали. І в цей мент десь тужно крикнула качка, але зразу ж замовкла, ніби хтось перерізав їй горло. І хтось перерізав горло й мені, бо я хапнув ротом повітря.
Вона відкинула недбалим рухом кохтину набік, і я дивився в оголене до половини її тіло завороженими очима.
— Цього хочеш? — спитала тихо.
У мене в горлі щось забулькотало, а язик ледве провернувсь у роті:
— Ні! — прохрипів я. — Ні!
— Тоді прожени мене! — вона покірливо опустила голову, і відчув, що після того стало легше, тобто не відчував себе, як мертве, висохле дерево, хоч тремтіти не переставав, та й висохле дерево може тремтіти, коли на нього падає вітер. Але погляд її мене вже не заворожував і не гіпнотизував, хоч я і досі був підданий якомусь одуру. Рука цупкіше стисла сокирку.
— Можна й це! — шепнула вона. — Розрубай мене! Не бійся! Ну!
Але рука моя стала мертва. Як гілка висохлого дерева. І сокирка також стала мертва, тільки лезо її гостро блищало у місяці.
Тоді я вирішив її прогнати: ця зустріч не віщувала нічого доброго. Ось зараз розсерджуся й крикну, щоб забиралася геть. Однак очі мої мені не належали, вони їли, незалежно від волі моєї, ті пишні, й тремтливі, й осяйні перса, ніби були прив'язані, як бували прив'язані до своїх поплавців очима рибалки. І я сам ставав ніби рибалкою, який закинув у воду вудку і чекав, що ось поплавець здригнеться і піде під воду. Тоді і підсічу й потягну за вудлище, і на гачку моєму затріпоче русалка. І вона затріпотіла, і ось вона — сидить переді мною. Жах і досі не виходив із тіла. Але саме ота покірність виловленої русалки й спричинилася, до того, що в мені почав запалюватися вогонь збудженого чоловічого єства, той-таки, що запалювавсь уранці, і від тієї ж самої, що купалася гола на моїх очах, добре знаючи, що чинить і для чого.
Тоді мені здалося, що дівчина всміхнулася, хоч обличчя її я й досі не бачив. Вона встала і розстебнула джинсову спідницю, і та впала їй у ноги, і виступила з неї, як із трави. Світла навколо більше не стало, але я вже палав. Вона знову присіла на колінах переді мною в самих трусиках тілесної барви, покірно опустивши голову із завуаленим лицем, адже тільки лице в неї не світилося, а ніби потопало в тіні, — ця поза нагадала мені зображення поганських божеств.
— Прожени! — шепнула вона. — Або убий!
І я вже напевне знав, що не прожену її, а тим більше не збирався її вбивати, хоч рука моя ожила, але не стисла держално сокирки, а відкинулася від неї, і хоч страх продовжував мене морозити, але тремтіти я перестав. Місяць у небі почав рости, ніби на дріжджах, і поступово розгорявсь у біле багаття, а переді мною стояла, облита тим чарівницьким світлом, скульптура богині, вилита із срібла впереміш із золотом, яка не могла мене не вражати досконалістю своїх форм та ліній.