Оганьбився при цьому тільки Олег, він наскочив на підводного каменя і занурив свою й Мартину одежу.
На піску, просто біля води, стояла якась постать. Ми думали, що то горбунка Зоя, але то виявивсь якийсь дядько. Дівчата стали по горло у воді біля берега і надчікували нас. Дядько повільно побрів через пісок на острів, дівчат добряче налякавши. Але ми про нього швидко забули. З реготом викручували Мартину й Олегову одежу. Марта сердилася й казала, що ніколи більше не буде Олеговою дівчиною, а Олег відгризався. Реготали всі, крім Юрка. Зрештою, коли отямилися, Юрка біля нас не було.
— Шо случилося? — спитав у мене Геннадій.
— Сам знаєш! — по-півнячому відповів я. — Юрко втратив невинність.
Усі знову зареготали, а мені незвідь чому стало неприємно: сказавши таке, я ніби зрадив Юрка.
— Да, то вєдьма! — мовив Геннадій. — Недарма вона на вінику літає. То шо, вона його знасілувала?
Всі зареготали, і хоч цього разу я промовчав, мені вдруге стало неприємно. Щось пройшло в душу темне, посіяне чорною рукою, і мені чомусь уперше в нашому товаристві стало незатишно — захотілося й собі відійти, щоб і мене проковтнула тьма, як проковтнула вона Зою та Юрка. А може, вони десь у цій ночі зустрілися, легковажно подумав я, взялися за руки' і бредуть у темінь, сполучені своєю таємницею та печаллю. Однак це була блаженна думка, адже я добре знав, що парою ці двоє бути не могли. Тоді відчув непоясниму тривогу, якою раптом завагітніла ніч, і хоч не було до того ніяких підстав, здалося, що на нас усіх чекає чи небезпека, чи щось загрозливе, чи щось тривожне, що зруйнує нашу юнацьку безтурботну компанію, і нашу дружбу, і нас самих. Чи ці мої настрої й думки передалися хлопцям та дівчатам, але ми пішли стежкою між верболозів уже без звичного гомону.
— Слухайте, а хто то стояв на піску, коли ми пливли? — спитала Оксана.
— Маньяк, — спробував пожартувати Олег.
— А що, коли справді? — спитала Лєна.
— Він би позбавив невинності нашу Марту! — бовкнув Геннадій.
— Іди ти! — огризнулася Марта.
— Чого ти така сердита? — взяв її за плечі Геннадій.
— Думаєш, приятно в мокрому? — невдоволено сказала Марта.
— А де наша відьмочка? — спитав і я.
— Літає, — відказав Геннадій. — Оно місяця на небі нема. А мав би буть. Ото вона його з неба і стягла.
— Невже ти читав Гоголя? — зчудувався я.
— Якого це Гоголя? — спитав Геннадій, питання було резонне, бо ми чудово знали, що Геннадій прочитав тільки ті книжки, які задавали в школі, та й то тільки чверть із них, а із чверті чверть їх йому переказував я, а з решти чверті — переказувала Оксана, яка читати, як і я, любила; останню решту їх доповів йому Олег: отже, виходило, що за життя своє, навіть закінчивши десять класів, Геннадій примудрився не прочитати жодної книги.
— Є такий письменник, — пояснив я йому як дитині.
— І написав книжку «Вечори на хуторі біля Диканьки». І в повісті «Ніч перед Різдвом» чорт стягає із неба місяця.
— Да? — здивувався Геннадій. — Нє, це мені моя бабка розказувала, коли я малий був. Тіки там місяця стяга не чорт, а відьма. Вона, бабка моя, про відьом усе знала. Як почне казать
— мурашки по тілі бігають.
— Значить, ти жертва народної творчості, — сказав я. — Як і Гоголь!
— Брось ти! — сказав Геннадій. — І не думай, що я Гоголя не знаю. Це ж він «Войну і мір» написав?
Ми гримнули реготом. Геннадій добродушно всміхнувся.
— Не «Войну і мір» а «Мертві душі». Ти ж у школі вчив!
— Не важно, — сказав Геннадій. — Яка різниця! А про відьом мені бабка, правда, розказувала.
— Замічатільно, — сказав Олег. — Но Марта права: в мокром неприятно. Ти міня, Марта, звіні, камінь попался. Может, побіжим?
— Гайда! — сказала Марта, і вони зникли в темряві. Тоді ми розійшлися остаточно: я пішов з Оксаною, а Геннадій
із Леною, тобто так, як були на цей раз попаровані; я порадив Лені підтягнути Геннадія з літератури.
— А он прав, — сказала Лена. — Какая разніца, хто какую кніжку написав?
Місяця й справді не було. Не було й зір, і тільки тепер я збагнув, що повітря задушне і важко дихалося. Над нами висіли невидимі хмари, і ми пішли в непрозорому проміжку між хмарами та землею. Зуділи навколо комарі, люто на нас нападаючи.