Кобо Абе
Жінка в пісках. Романи
Грані реальності й вигадки
У мистецтві слова, як і в житті, нерідко зустрічаються не зовсім зрозумілі явища. Вони здаються нез’ясовними, принаймні на перший погляд. Ці явища часом привертають увагу митців, особливо схильних до гри уяви, вигадки, фантастики. Таких письменників можна зустріти в різних країнах Заходу та Сходу. Їхня творчість не позбавлена традицій. Багато що бере тут свій початок від творів М. В. Гоголя, а в Китаї, наприклад, від творчості Ляо Чжая, який створив дивовижні історії про незвичайних людей, ченців-чарівників, перевертнів тощо. Твори письменників цього жанру, однак, не стільки схожі між собою, скільки різні. Кожен письменник багато в чому самобутній, оригінальний, неповторний.
У Японії серед видатних письменників наших днів Кобо Абе належить особливе місце. Його творчість привертає увагу насамперед проникливістю художнього бачення. Саме тому кожна нова книга цього автора стає значною подією в духовному житті,— і не тільки Японії. Важко погодитися з тим, що всі найважливіші теми давно вже вичерпані світовою літературою і це неминуче прирікає письменників до повторення. Ніхто не може знати, на чому зосередиться проникливий погляд письменника, які відкриття очікують читача Кобо Абе. Бо письменник ніколи не переорює старого поля — щоразу підіймає цілину.
Творчість Кобо Абе суперечлива, проте ніякою мірою її не можна зарахувати до літературного плоскогір’я. Це — художник певного соціального й духовного клімату, співець величезного й сумного міста Токіо.
Мені не раз доводилося зустрічатися з Кобо Абе і в Токіо, і в Москві, і завжди наші зустрічі супроводжувалися захоплюючими бесідами про творчість письменника, про його нескінченні пошуки, роздуми над проблемами. Завжди з цікавістю я читав і книжки Кобо Абе, як тільки вони виходили у світ. Тому зараз мені важко відокремити їхній зміст від наших бесід.
На зустріч з Кобо Абе нас мчав японський лімузин «ніссан», що нічим не поступається найкращим американським автомобілям. Вулиці вражають: безліч машин, шалений ритм, б’є в очі реклама. Старий поет Кітагава Фуюхіко присвятив вічній годині пік такий рядок: «На контролі разом з квитком відрізали пальця...»
Ми сиділи у затишній лоджії, перед нами відкривався краєвид міста. Все тут було нове, незвичне. У проміннях ранкового сонця туман не розсіювався, а здавався ще густішим. Віддалік пролягала алея, ніби затоплена цим світлим мерехтливим туманом.
— Мені дуже приємно, Абе-сан, вручити вам примірник російського видання вашого роману «Таємне побачення», який щойно вийшов у бібліотеці додатків до журналу «Иностранная литература»,— звернувся я до письменника.
Узявши до рук книжку, Кобо Абе зосереджено оглянув її, з ніжністю провів долонею по обкладинці, роздивився корінець і лише потім розкрив її, поволі погортав сторінки й сказав:
— Чудово зроблено... з любов’ю. Я глибоко зворушений. Як щасливо розпочався мій день сьогодні! Хотілося б вірити,— вів далі він після короткої паузи,— що роман «Таємне побачення» не розчарує моїх друзів у Радянському Союзі, хоча в Японії, відверто кажучи, він викликав далеко не однозначні судження.
Зіткнення людини з ворожим їй суспільством, трагедію цієї людини показав Кобо Абе, романи, повісті, оповідання та п’єси якого мають у нас величезний успіх.
Твори Абе імпонують нам у першу чергу тим, що показують самотність людини в суспільстві, яке ладне розчавити її (згадаймо хоча б страшний епізод з роману «Спалена карта», коли в підземному переході сидить, притулившися до стовпа, чоловік, повз якого проходять тисячі людей, проте нікому й на думку не спадає поцікавитись, чому сидить тут цей чоловік, живий він чи помер?), вони кличуть її вирватися з цієї самотності, кличуть служити іншим людям. Тут також можна згадати маленький заключний епізод з іншого роману — «Жінка в пісках», герой якого, коли його кинули до піщаної ями, відшукує в піску воду й вирішує розповісти про це людям, навіть ціною того, щоб самому залишитися назавжди в ямі.
Дивлячись на Кобо Абе, я мимоволі думав про те, як книжка своїми шляхами зближує людей, що живуть далеко один від одного, людей з різними життєвим досвідом, вихованням та філософією, з різними мовами... Як допомагає вона розуміти інших, а часто й викликати симпатію до них. Твори Кобо Абе, які стали широко відомими далеко за межами Японії, здобули авторові незліченну кількість читачів, друзів і шанувальників.
— Чи отримали ви останню мою книжку, яку я вам надіслав? — трохи стурбовано звернувся до мене Абе.
— «Сакура-мару» — «Вишневий ковчег»? — перепитав я.— Дякую. Вона дійшла до нас, і вже розпочато редакційну роботу.
— Так, вибачте, будь ласка, звучить це як сакура, проте, на жаль, це не справжня вишня, що тепер квітне й духмяніє довкола. Це метафоричне поняття. Це, розумієте, щось квітуче, але мало шановане... Здається, необхідне пояснення, особливо для іноземного читача. Етимологічно слово «сакура» багатозначне. Крім загальновідомого поняття сакура — вишня, слово це має ще й інший зміст: товариство, змова, співучасть нерідко у непорядних справах... У самій назві «Сакура-мару» закладено зміст — несправжній, підробний, брехливий.
Роман Кобо Абе «Сакура-мару», виданий у Японії 1984 року й протягом кількох місяців проданий у кількості двохсот тисяч примірників, присвячено найгострішій проблемі — загрозі ядерного самознищення, що нависла над нашою землею. Герой роману, від імені якого ведеться розповідь, натрапляє на протиатомне сховище, воно здається йому Ноєвим ковчегом — «Сакура-мару», де, на його думку, в разі ядерної катастрофи знайдуть порятунок строго відібрані люди. І ось виникає проблема — хто гідний зайняти місце в цьому ковчезі, кому судилося відродити людство після загибелі? Питання це ставиться в романі так само гостро, як і сатирично.
Можна сказати, що роман Кобо Абе «Сакура-мару» — нищівна сатира на сучасне японське суспільство. В цьому творі автор ставить кардинальне питання: хто виживе під час ядерної катастрофи? Що за люди стануть мешканцями «Сакура-мару», яким судитиметься вціліти? Чи це будуть найкращі, найдостойніші представники людства, видатні його уми? Виявляється, це далеко не так. Будуть, як оповідає автор, аж ніяк не найкращі, не найдостойніші чоловіки та жінки, яким судилося продовжити рід людський, а, по суті, нікчемні люди, ниці, підлі, покидьки суспільства. Виявляється, що саме їм, тим, які вміють пристосовуватись у житті, призначено вершити справи й панувати навіть після ядерної катастрофи.
Під час цікавої розмови з Кобо Абе, який не без задоволення ділився своїми думками про твір, я дійшов висновку, що автор «Сакура-мару» має на меті показати, що люди вже тепер хочуть підготувати для себе надійне місце, щоб заховатися на випадок ядерної катастрофи.
І ось головний герой роману на прізвисько Кріт знаходить покинуту каменоломню, влаштовує в ній щось подібне до Ноєвого ковчега, щоб врятуватися там, якщо вибухне ядерна війна. Кріт заздалегідь робить запаси, часто просто крадучи харчі, електроприлади тощо, щоб забезпечити себе всім необхідним на довготривалий період виживання.
Герой Кобо Абе — людина дуже енергійна і спритна. Він уміє пристосуватися, використати для себе будь-яку ситуацію. Кріт усе більше міркує про те, кого він зможе взяти з собою в ковчег. Заздалегідь треба потурбуватись і про тварин, як це було й на легендарному Ноєвому ковчезі.
Проте біда — суперники Крота за допомогою різних трюків викрадають ключі від «Сакура-мару» й ховаються у ковчезі раніше від самого господаря. В результаті цим і визначається склад тих, хто опинився в ковчезі «Сакура-мару»; це виняткові особи, яким випадає вижити в ядерній катастрофі й продовжити рід людський.
Зіткнувшися з цією реальністю, Кріт змушений частково затопити ковчег «Сакура-мару» й знову повернутися до людей. Так безславно закінчилась його ідея вижити на випадок ядерного безумства на землі.
Лишається підкреслити, що роман Кобо Абе — твір багатоплановий, у якому філософські роздуми про природу людини та державні інститути переплітаються з думками про нинішній тривожний наш світ з найпекучішою проблемою сучасності — запобіганням ядерній катастрофі, збереженням найкращих людських цінностей.