— Ой, кошики вже у сусідів!
Жінка наче й не помітила його вагання. В її бадьорому голосі вчувалося тепер довір’я до нього. А тим часом гомін, що свідчив про наближення людей, лунав мало не поряд. Кілька коротких одностайних вигуків перейшло в тихий шепіт, змішаний із приглушеним смішком, а смішок — знову у вигуки. Робочий ритм незнайомих людей приніс чоловікові несподіване полегшення. Видно, в цьому простому світі не вважається за щось особливе давати короткочасному гостеві в руки лопату. Скоріше його вагання могло здивувати. Чоловік зробив каблуком ямку в піску й поставив туди лампу.
— Я думаю, все одно де гребти?..
— О ні!
— Може, тут?
— Я вас прошу, копайте якнайближче до обриву.
— Чи у всіх домах згрібають пісок у цю пору?
— У всіх. Бо вночі пісок вологий і легше копати. А от коли він висохне,— жінка звела очі на небо,— тоді в будь-яку хвилину може статися обвал...
Чоловік глянув угору. Справді, над ними нависав, як улежаний сніг над урвищем, товстий піщаний дашок.
— Небезпечно?..
— Та ні, ні,— майже звабливим голосом заспокоїла жінка.— Дивіться, туман піднімається!
— Туман?..
За розмовою чоловік і не помітив, як зорі розсипалися над головою й почали блякнути. На межі неба й піщаної стіни заклубочилось щось схоже на серпанок.
— Бачите, і пісок п’є росу... Коли солоний пісок насититься вологістю, то стає твердим, наче клей...
— Аж не віриться.
— А після відпливу піщаним берегом може спокійно проїхати навіть танк.
— Та невже?
— Це правда! Вночі піщаний дашок все видовжується й видовжується. А коли вітер дме з поганого боку, він, як от зараз, робиться схожим на грибну шапку... Пополудні висихає і зненацька осипається... Як упаде на тонкі стовпи, то вони не витримують — одразу ламаються...
Жінка мала небагато тем для розмови. Та коли йшлося про її власне життя, вона раптом збуджувалась і мінялася до невпізнання. «Мабуть, десь тут пролягає дорога до її серця»,— подумав чоловік. Хоча така можливість не дуже його приваблювала, в жінчиних словах учувалося стільки безпосередності, що несамохіть він малював у своїй уяві її тіло, заховане під грубою робочою одежею.
Чоловік щосили ввігнав лопату стертим кінцем у пісок під ногами.
6
Коли він одніс другий бідон з піском, пролунав голос, а наверху, на дорозі, замиготів ліхтар.
— Кошики привезли! Вам уже нема чого там робити, поможіть мені тут! — грубуватим голосом гукнула жінка.
Лише тепер чоловік збагнув, навіщо лежать на краю ями, біля драбини, солом’яні мішки з піском. Виявляється, через них перечіпляли мотузку і піднімали або опускали кошики. Одного кошика обслуговувало четверо чоловік, а всього таких бригад було дві чи три.
Зібрані з молодих парубків, вони працювали злагоджено й швидко. Коли наповнювався кошик однієї бригади, друга вже чекала, щоб зайняти її місце. Після шести таких оборотів зникала приготована купа піску.
— І тим хлопцям доводиться нелегко! — витираючись рукавом сорочки, доброзичливо зауважив чоловік.
На нього справляло приємне враження те, що юнаки повністю віддалися роботі й жодним словом не посміялися з його вимушеної допомоги.
— Атож, у нашому селі панує дух любові до рідної землі.
— Який дух?..
— Дух любові до землі, де людина народилась і живе.
— О, це похвально!..
Чоловік засміявся, а за ним і жінка. Хоч, правду кажучи, мабуть, не знала чому.
Здалека почулося, як «пікап» рушив з місця.
— Може, перепочинемо?
— О, ні, ні! Відразу за першим об’їздом почнеться другий — знову привезуть порожні кошики.
— А може, цього досить?.. Решту відкладемо на завтра...— і чоловік попрямував до сіней, не звертаючи уваги на жінку. А вона й не думала йти слідом за ним.
— Так не годиться! Треба хоч один раз обійти навколо хати...
— Навколо?
— Бо не можна допускати, щоб розчавило нашу хату... Пісок сипеться з усіх боків...
— Але ж тоді доведеться працювати до самого ранку!
Нараз жінка рвучко обернулась і, наче ображена, взялася до роботи. Вона скидалася на жука-стрибуна.
Зрозумівши це, чоловік вирішив більше не попадатися на її гачок.
— Це ж безглуздя!.. І так щовечора?..
— Пісок не знає спокою... І кошики, і «пікап» рухаються цілу ніч.
— Зрозуміло...
Справді, пісок ніколи не зупиняється. Чоловік розгубився. В нього було відчуття, ніби він наступив на хвіст змії, яка спочатку здавалася малою, а виявилася несподівано здоровенною і от-от могла вжалити його в спину.
— То це ви живете начебто лише для того, щоб згрібати пісок?..
— Не тікати ж мені вночі звідси...
Чоловік дедалі більше торопів. Йому зовсім не хотілося встрявати в таке життя.
— Але ж ви можете!.. Це ж так просто! Треба тільки захотіти, і все можна зробити!
— Ні, так не годиться,— заперечила жінка просто.— Наше село ще якось тримається завдяки тому, що такі, як я, очищають свій двір і будинок від піску... Якби не мої старання, то днів через десять від цього будинку і сліду не лишилося б... А потім настала б черга гинути іншим...
— Зворушлива історія! Однак чим пояснити завзяття хлопців, що тягають кошики з піском?
— Їхню роботу оплачує сільська управа.
— Якщо місцева влада розпоряджається такими грішми, то чому б їй не посадити лісосмугу проти піщаних завіїв?
— Обрахунок показує, що нашим способом виходить набагато дешевше...
— Та який же це спосіб?!.— Раптом чоловіка охопив гнів. Його дратували й обставини, що прив’язували жінку до цього клаптика землі, й вона — їхня жертва.— Чого ви причепилися до цього села? Я цього не розумію... Пісок — це не проста річ!.. І якщо ви думаєте, що можете перед ним вистояти, то глибоко помиляєтеся!.. Це ж безглуздя!.. Годі!.. Навіть не хочеться вам співчувати!
Він жбурнув лопату на порожній бідон і, не звертаючи уваги на вираз жінчиного обличчя, неквапливо зайшов до хати.
Ніч була тяжка, безсонна. Прислухаючись до того, що робила надворі жінка, чоловік відчував сором від усвідомлення того, що його недавній театральний жест — це кінець кінцем ревнощі до обставин, що зв’язують жінку по руках і ногах, і водночас нагадування, щоб вона припинила роботу й крадькома залізла до нього під ковдру. Ні, його охопило не просто роздратування її дурістю, а щось набагато глибше. Матрац ставав усе вологішим, а пісок — липкішим. Яка несправедливість! Як обурливо! Йому нема чого дорікати собі за те, що кинув лопату й пішов до хати. Він не збирається брати на себе нові зобов’язання. У нього їх і так було задосить. Хіба ж його захоплення піском та комахами не виникло з прагнення хоч на короткий час уникнути цих зобов’язань і одноманітності життя?..
Однак сон не приходив.
Жінка, здається, не припиняла роботи ні на хвилину. Кілька разів шурхотіння кошиків, що опускалися вниз, то наближалось, то віддалялось. Якщо вона не перестане, то завтра він не зможе ворухнути ні руками, ні ногами. Чоловік задумав прокинутися рано й цілий день завзято потрудитися. Та чим більше він намагався заснути, тим дужче сердився. Запекло в очах. Ні сльози, ні кліпання повіками не могло захистити їх від безперервної піщаної мжички. Чоловік замотав обличчя рушником. Дихалося важче, але принаймні пісок не докучав.
Він вирішив переключитися на щось інше... Заплющив очі — й побачив, як на нього напливають, мов зітхання, одна за одною нерівні лінії. То були хвилі, залишені на дюнах вітром. Чоловік дивився на них півдня і, певно, тому вони закарбувались у глибині його очей. Такі піщані потоки навіть руйнували і проковтували квітучі міста й великі держави. Хіба — якщо йому не зраджує пам’ять — не писали, що пісок засипав Римську імперію? Або якесь містечко, оспіване Омаром Хайямом, з його кравцями, різниками, базарами і плетивом вуличок? Тих самих вуличок, напрямок яких важко було змінити,— доводилося роками боротись, оббиваючи пороги урядових установ... Ніхто не сумнівався в непохитності стародавніх міст... Та врешті й вони не змогли встояти перед законами руху піщинок з діаметром одна восьма міліметра.