Химерна, звісно, думка, але не безпідставна. Бо чого б у таку пізню ніч вона передусім питала: «Ви п’яні?» Хіба не природніше було б їй, клієнтці, спершу поцікавитись, які новини?
Та ні, це брехня. Словесний викрут. Напевне, з першого погляду, по моїй винуватій поведінці здогадалася, що не можна сподіватися якихось особливих повідомлень. Зрештою, якби я про щось дізнався — приємне чи прикре,— то міг би відразу скористатися таким зручним надбанням цивілізації, як телефон...
Жінка повернулася. На ній були темно-сині шаровари, рудуватий, сплетений з товстих ниток, вовняний джемпер, волосся зачесане, як завжди, але яскраві веснянки під очима та стриманість надавали їй вигляду зовсім іншої людини. Очевидно, вона мене остерігалася. Ледь ворушачи неслухняним язиком, я вибачливо проказую:
— ...Власне, йдеться про ту вчорашню сірникову коробку... І в повідомленні я написав про неї, про кав’ярню «Камелія», та якщо говорити про наслідки, то, на жаль, нічим похвалитися. Мене ось що турбує... ви, здається, казали, що сірникова коробка лежала разом із старою газетою? Вона ще у вас? Та газета мені помогла б...
— Авжеж, повинна бути, але...
Жінка кинулася було шукати, але я її затримав. Відчуваючи, як горло стискає неприємний парадокс: «Сама спроба виправдатися — це вже виправдання», я веду далі:
— Передусім я хотів би знати дату на тій газеті... Між газетою і сірниковою коробкою є якийсь зв’язок чи ні?.. Здоровий глузд підказує, що, мабуть, нема... Та не завжди можна так стверджувати — все залежить від дати на газеті... Ось що мене непокоїть... З якого дива та сірникова коробка така потерта?.. Невдале відвідання кав’ярні «Камелія» навпаки змушує задуматися над багатьма речами... Гіпотез можна висунути скільки завгодно... та скільки їх не висувай — усі вони суперечливі... Як поламаний компас, що показує то сюди, то туди... Однак навіть поламаний компас — це компас... Мені здається, що досить ще одного зусилля, найменшого натяку — і компас покаже правильний напрямок...
— Я зараз перевірю.— Зупинивши, здавалось, нескінченний потік моїх слів, вона злегка вклонилась і, на мить — так, що я міг і не помітити — завагавшись, додала: — Заходьте в кімнату, і, будь ласка, почекайте.
І от знову я в цій кімнаті з жовтою шторою, як і вчора, сідаю на те саме крісло й міцно стискаю руки. Видно, грубку щойно погасили, бо разом із запахом гасу залишилося ще трохи тепла. Та дивно — мене чомусь морозить. Мені здалося, ніби той холод почав пронизувати мене, як тільки я сів. Наче я силоміць когось відсунув і зайняв його місце... Когось із страдницьким, беззахисним обличчям, схожого на силует дерева в тумані... Можливо, це був він... Уперше сором’язливо торкнувся мого серця... але відразу ж повернувся на плоску фотографію, слухняно поступившись мені своїм місцем. У моїй душі, наче крапля чорнила на воді, спочатку протяглося смужкою, а потім розповзлося плямою крижане відчуття сорому...
Охоплений підозрою, я починаю повторювати вчорашнє. Насамперед в очі впадає попільничка на столі. На щастя, вона чиста й суха, і нема ніяких ознак, що нею недавно користувалися. На повні груди вдихаю кімнатне повітря. Той самий легкий запах жіночої косметики, перемішаний із гасовим чадом... тютюном не пахне зовсім. Під столом, застеленим скатертиною, прозора сутінь. Мій погляд перебігає від штори до книжкової шафи, а звідти на телефон. По дорозі його змушує спіткнутись і привернути до себе увагу той папірець, пришпилений у кутику штори... Прислухаючись до того, що відбувається в сусідній кімнаті, навшпиньки обходжу стіл і придивляюся — кульковою ручкою невеликими, але виразними цифрами, очевидно, жіночою рукою написано семизначне число... Начебто я десь його бачив. ...Еге ж, це той самий телефонний номер, що був віддрукований на етикетці сірників із кав’ярні «Камелія». Однак це відкриття чомусь мене не здивувало. Замість подиву я відчув у серці ще сильніший холод. Боячись помилитися, я, однак, найбільшу надію покладав на таку можливість. Отже, ця жінка, мабуть, не зовсім невинна жертва.
Раптом я стаю зухвалим, грубим. «Так і треба»,— переконую себе. Тепер уже ніхто мене звідси не прожене. Останній мій козир — сірники з різнокольоровими головками і те, що вона — спільниця того шантажиста... А все-таки яка холоднеча... Може, тому, що хміль проходить?.. Як ваші справи?.. Справді, як?.. Ще недавно я мав оберемок усього, що й двома руками не міг би втримати... Та мить, коли я зупинив унизу машину і, поглядаючи на жовте вікно, вагався — вийти чи ні... роблена посмішка самому собі в дзеркалі, коли нарешті вимкнув мотор... бетонні сходи, скрадливі кроки... освітлена лампою, викладена прямокутниками чорно-біла площадка сходів, подібна до вівтаря... Але зараз мої руки порожні, як після нападу розбійників.
Ви п’яні?.. Яка нісенітниця! Адже після того понад дві години я сидів, увімкнувши опалення, біля спущеної шибки, виставивши обличчя назустріч крижаному нічному вітру. А крім того, не я сам напився саке, яким мені дорікаєте, а напоїв мене не хто інший, як ваш добрий, розсудливий та незамінний спільник. Якщо вже звинувачувати когось у поганих намірах...
Але що це за звук? Здається, він долинає з кухні, відразу з-за штори. Легкий, але виразний у мертвій тиші, стукіт склянок... характерний звук від зіткнення рідини з повітрям... Я не знав, що плюскіт пива такий схожий на тужливе людське хлипання.
— Може, вип’єте пляшку пива?
Ні, не цим я спокусився. Скоріше голод спонукав мене зайти до мікроавтобуса на березі річки. Тільки подумати: від самого ранку я не мав у роті нічого, крім гречаного коржика. Звісно, не тому, що ніде було попоїсти — у Третьому кварталі, на вулиці, якою ходять автобуси, я бачив старомодний ресторанчик,— просто я сподівався ближче пізнати чоловіка, який видавав себе за клієнтчиного брата.
— І в тих пересувних крамничках з червоними ліхтариками ви теж своя людина?
— Оце так спостережливість!
В його самовпевненому сміху не було й тіні збентеження.
— На іспитах при вступі на роботу в мене не виявили особливих здібностей, і тільки зі збору інформації я чомусь одержав найвищу оцінку... Дивно, правда?.. Ті іспити бувають важкими... Ну, наприклад, після того як разом з екзаменатором обійдеш універмаг, він тебе запитує, що можна сказати про жінку в червоній спідничці або якого кольору черевики в чоловіка, що купував краватку?.. Але перевірка того, чи ти здатний добувати інформацію, трохи інша... Вказуються певні умови, і ти мусиш дати відповідь на три запитання: кого, про що і як розпитувати... На цьому я ні разу не спіткнувся... Екзаменатор питає, а я відповідаю... Вивідувати важко, але ще важче затулити вуха...
Темна, аж чорна, дорога, затиснута з боків кручею і насипом, що огороджує грушевий сад, схожа на тунель, у якому забули ввімкнути фари... Несподіваний порив вітру мало не вихоплює з рук кермо, пагорб і насип кінчаються, а починається короткий, крутий узвіз. І відразу ми опиняємося на дамбі, і дорога розходиться у два боки. Внизу замерехтіла купка вогнів. Та на відміну від того, що я собі уявляв, вони не тяглися рядами й не утворювали між автобусами ланцюга ілюмінацій, не було чути музики й людського гомону, як буває на храмовому святі. Тільки гойдалися на вітрі похмурі червоні ліхтарики й безрадісно цідилося синювато-бліде світло крізь розчинені двері автобусів, що розташувалися ламаним півколом на широкому висохлому річищі.
Та мій погляд привертав скоріше краєвид на протилежному березі, за дамбою. Досі його заступав насип, а тепер величезний простір голої землі, на якому було знищено поля, зруйновано будинки й викорчувано дерева, був освітлений з трьох боків велетенськими прожекторами. Праворуч, на відстані метрів ста звідси, контора й кілька робітничих бараків, схожих на яскраві кубики, вносили в краєвид пожвавлення і надавали йому вигляду мініатюрної копії міста. Бульдозери, екскаватори вгризаються в гору навпроти... Смуги безладно покарбованої тракторними гусеницями землі... Викладена бетонними плитами дорога між будівельним майданчиком і шосе... Раптом пролунав гудок, і машини та мотори, що своїм ревом стрясали чорне небо над собою, затихли. Від робітничих бараків на будівництво вирушило три вантажних автомашини. Кожна з них, мабуть, напхана новими робітниками, і, судячи з того, що освітлення не змінилося, робота йде, напевно, без перерви, у три зміни. «Гаряча пора»,— озвався він, коли автомашина спускалася в річище.